Добув вогню і запалив спокійно, твердо свічку. Таки не сон!..
У Петропавловській пробило п'яту ранку. Проїхав набережною — стук ледве-ледве чувся — якийсь квапливий вершник… Все наяву!.. І дихать стало легше. Лиш дзвін стоїть у вухах. Напевно, ще від хвилювання, яке згадав…
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну!..
Купив брат землю чи не купив?… — три дні зими осталося…
А вже весна, а вже красна!..
Встав. На ногах похитувало, мов тополину, проте ні болю в грудях, ні страху впасти не відчував. Як гарно, коли здоровий, коли ніщо ніде не допікає болем, не привертає весь час думки!..
Знайшов домашню свитку, вдягнувся. Взувся в такі ж, домашні, чоботи.
Краса!.. І тепло, й зручно… Як у раю… Даремно писав той вірш, останній… Всіх ошукав!.. Міцний козак, здолав хворобу, видужав!..
Пройшов і сів до столу. Взяв чистий білий аркуш, поклав перед собою, тоді поглянув, чи є перо й чорнило в каламарі. Все є, все жде його руки, його думок… Поїде на Україну, й вона його благословить на труд новйй, на пісню, якої ще не проспівав… Сьогодні що, неділя? То, може, буде той маніфест?.. Бояться — отже воля там не така, якої ждуть! 3 добром ідуть на люди, несуть, як хліб, а зло таять, приховують. Державне зло!.. Брати й сестра не витримали — взяли від пана волю без клаптя грунту. Просив же їх заждати, допоки пан дасть згоду продать землі — послухалися чужої ради. Дико… А може, їм терпець урвався? Може, теж не могли в неволі далі жити, як він колись!..
Відчувши серце, стишився, прогнав думки, що кожен раз розбурхували його до дна, як буря море. Треба поберегтися, видужати, щоб сили стало вибратися із Петербурга. Весна, дорога, воля вдихнуть снаги в зболіле тіло, душу йому окрилять радістю!..
Схотілось пити. Рано ще, жаль будить Івана… А може, він уже не спить?..
— Чи є там хто? — навмисне спитав неголосно, щоб не почув, якщо не встав.
— Обоє тут. Щось треба?
— Будь ласка, склянку чаю…
— Зараз піду поставлю самовар, — озвався і Гаврило. У нього був прихриплий бас, в Івана ж — тенор; ніжний, ледь не жіночий. І сам він тихий, лагідний, немов травневий погожий день… Чи вечір… Коли хрущі, та білий цвіт, та зорі високо в чистім небі…
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная…
Зітхнув.
Не вийде, нема кому виходити… Хіба Федот Ткаченко знайде в Полтаві…
Серце озвалось знову.
Серце… Душа… Вона в собі вміщав весь білий світ, за все болить… Найбільше диво світу!..
Бездушний — отже, як неживий…
Із пам'яті спливло лице Оксанине, її великі очі… Сльозини, наче перли, стоять у них… Чого ти плачеш, мила моя єдина, вірна моя любов?.. Я ще живий, я нині вже одужую, збираюся в далеку путь, до тебе, на Україну… Не плач, а то і я заплачу… Отак. отак… У тебе гарна усмішка!.. Ти знову в сльози…
— Ви чай з вершками питимете? — спитав Іван ізнизу.
— Який дасте…
Бурчать цівки в дійниці, двором, як дим, розходиться дух щолока… І мама тихо й лагідно говорять щось до корови… Батько вигонить вівці… Туп-туп, туп-туп… «Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!» Б'є барабан…
Підхоплюється і бачить темно-русу кудлату голову, що піднімається на антресолі.
— То ви вже встали, ходите?..
— Пора, Іване, — мовив, як міг, бадьоріше. — Удома в нас розквітли, мабуть, котики…
— Авжеж, авжеж… І сніг підтанув довкруг дерев… — зітхнув Іван.
— Весна-красна!..
Взяв склянку з чаєм, жадібно ковтнув гарячого, пахкого трунку й одразу сів, знесилений.
— Пустеля…
— Що?
— Спалило мені всередині…
— І так ще диво, батьку, — сказав Іван, який не вмів приховувати свої думки. — Був поліцмейстер вчора, про вас питав, то лікар йому сказав… Ой, вибачте!..
— Одуримо, Іване, всіх… Піддужаю і — на Вкраїну]
— Дай боже…
— Ти, будь ласка, тут прибери, а я зійду в майстерню…
Допивши чай, поставив склянку й раптом згадав слова Іванові про поліцмейстера. Це й досі він під наглядом! На прив'язі, на ланцюгу!..
— Що з вами? Ви…
— Пусте, пусте, Іване… — намацав стіл рукою, обперся, встав. — Збиратись швидше треба…
— Куди?
— Додому!.. Ти тут поприбирай, а я піду складати свою мізерію, — запоспішав. — Там верболіз уже цвіте… По кручах біля Дніпра…
Хитавою, як човен, твердю дістався сходів і зупинився, щоб перевести подих. Заплющив очі… Вітер йому війнув в обпалене, сухе лице… Дніпровий свіжий вітер… З гори окинув далеч — аж до лісів на обрії, провів очима чайку, що линула понад водою збуреного низовим вітром плеса, й оглянувся на вкритий тирсою козацький степ… Безкраї сизі хвилі котилися поміж могил до моря, і в них тонули і виринали вершники, пливли, мов щогли, піки… Сіяло сонце, линули хмарки стогами білими…
Ступив на першу сходинку, на другу, третю… З мрева з'явились очі… Сльози стоять у них… Не міг уже впізнати, чиї вони: потьмарилося йому в очах… Чув шум Дніпра, свист вітру, рокіт грому…
Квилила чайка…
Обертом йшла голова. Так ніби він на човні посеред хвиль на збуреному до дна Дніпрі… Побачив верби, шарпані сердитим, дужим вітром… І місяця, що виринав із хмари жовтавим колом…
Тріснув на кручі дуб й, розчахнутий, упав на чорні трави!..
Ступив ще раз — у бурю, у сотворіння світу, що йшов на зміну сущому…
І раптом синя блискавка сяйнула в очі!..
Падаючи, почув квиління чайки, що завмирало в стихлій далечині…
[1] Місце заслання В. Білозерського.
[2] Тут у-значенні хабарник.
[3] Я парубок, прошу на це зважити.
[4] Добре! То дуже добре! Не маю нині кавалера…
[5] Так тоді називали Пріорку.
[6] Бідний, жебрак (тюрк.).
[7] Тигр (тюрк.).
[8] У значенні «митець».
[9] Караульне приміщення.
[10] Митець
[11] Чернишевський вчився в семінарії.
[12] Йдеться про збірник "Новые стихотворения Пушкина й Шевченки» (Лейпциг, 1859)
[13] О часи, о звичаї
[14] Герцен