— Так, так… — протяг нарешті. — П'єте мікстуру, кажете?.. Це добре. Пийте й далі… А може б, вас забрати звідси, в якусь сім'ю? Де затишок, харчі…
— Такі погані мої діла?
— Ні. Просто вам потрібен догляд, тепло, режим… В цьому ж барлозі… Вибачте!
— Я щось знайшов би… — тихо сказав Михайло.
— Дякую. Не треба. Вік свій поневірявся в чужих кутках, то хоч умру в своєму.
— Такої! Йдеться про те, щоб жити! — палко гукнув Павло Адамович, і в тому був недобрий знак.
— Як жить, то й жить, — всміхнувся Тарас над силу. І раптом мовив про заповітне: — Хочу поставить хату біля Дніпра… Щоб хвиля поряд хлюпала…
— Приїду в гості. Можна?
— Ласкаво прошу. Скільки ще в нас зими?.. Од сили зо два місяці… А в квітні вже поїду на Україну!..
— Це вам пішло б на користь, — сказав Павло Адамович. — Бо клімат тут…
— Мій друг Іван Сошенко геть пропадав, а виїхав у рідний край і став здоровим. Вже двадцять літ живе собі, не тужить.
— Так, так… А поки що я випишу для вас іще мікстурки… — присів до столу лікар.
Тарас почув, що в грудях знову заболіло. Дивно, коли Круневич слухав, він болю не відчував…
— Я через день заходитиму.
— Так зле мені?
— Вам треба поберегтися… — протяг Павло Адамович. — В теплі побуть, поїсти всмак… А може, хай Матвійович вам підшукає якусь сім'ю?..
— Ні. Буду тут, — так твердо сказав Тарас, що лікар не наполягав. Зібрав свою мізерію у саквояж і, попрощавшись, вийшов. Михайло з ним. Провести і розпитать без хворого про те, чого йому не варто чути. Ця хитрість стара, як світ.
Він десь читав, що елліни вже користались нею. Сократ, наприклад, твердив, що не сказати хворому всієї правди — то добрий вчинок, а не лукавство… Що вони, ці лікарі, знаходять у нього в грудях?.. Може, якби він знав… Ат, що там може бути!.. Діжде весни, приїде на Україну… Садки цвітуть, луги цвітуть… Повітря пахне рястом та медуницею…
— Чого ти плачеш? — тихо спитав Михайло, що повернувся.
— Плачу? Тобі здалося…
— Каже Павло Адамович, Що має стати краще за тиждень-два…
— То добре. У мене є замовлення, портрет одної пані…
— Чи не куми Надії?
— А-а, це секрет! — всміхнувся.
— Застану тут, то й знатиму.
— Хай покортить!
— То, може, це?..
— Ні, ні. Федот знайде мені в Полтаві кирпу, просту. А це, Михайле, пані.
— То й що? Усі однакові…
— Як братиму, то тільки таку, як сам, просту й трудящу!..
— Вольному, як кажуть, воля… Вип'єш десь за годину ліки. Обідати я принесу.
— Вже йдеш?
— Є пильне діло.
— Подай мені Величка, він на столі… Спасибі.
— Збираєшся щось написать?
— Не знаю ще… Хотілося б…
Провів Михайла поглядом, а далі тільки слухом аж до дверей і розгорнув на будь-якій сторінці трагедію свого народу…
Не міг читать. Чогось останнім часом не може він ні слухать про Україну, ні думать: сльози здавлюють йому одразу горло… Так ніби він у скорім часі знову кудись майне від неї на край землі… Це, певно, й досі оті слова Левкові дають про себе знати… Чи хворе серце…
Вітер гуде надворі, сипле у шиби снігом. Нині він вже шкодує, що з хати видно дворик, а не Неву. Це б підійшов, поглянув на білий світ…
Встав, одягнув халат-свитину і заходився накапувати собі у ложку ліки…
Внизу тим часом почувся шум, якесь непевне човгання.
— Хто там? — спитав.
— Це я, Лєсков…
— А йдіть сюди, добродію!
Лєсков піднявся ніяково, краєчком ока глянув на розгардіяш кімнати хворого.
— Будь ласка, вибачте, що так приймаю, — сказав Тарас. — Зійти униз не можу: підлога там, як у льодовні. Сідайте ось до столу… Я вип'ю ліки…
Запанувала якась напружена, холодна тиша. І щоб її порушити, Тарас кивнув на ліки:
— Ось пропадаю…
— Видужаєте, — озвався гість. — Зима нерівна. Хворих тепер багато в місті…
— Коли б не біль у грудях та не задишка… Геть зледачів — робить немає сили…
— Як видужаєте, то надолужите, — втішав Лєсков.
— Ну, годі вже про мене. Ви б розказали краще про Україну. Що там чувати доброго?
— Як скрізь… — непевно озвався гість. — Привіти вам передавали отець Юхим, Сошенко, Чалий, Сенчило-Стефановський і Лобода…
— А як Іван Гудовський?
— Геть хворий.
— Бідний… Треба ж: на ноги тільки сп'явся, а тут тобі… Коли ви всіх їх бачили?
— Ще в тому році, в грудні.
— А гарно там, на Україні? Лєсков здвигнув плечима:
— Зима…
— В нас гарні зими… — примружившись, сказав Тарас — і мов побачив Дніпро й Поділ з гори побіля монастиря. — М'які, здорові… Може, коли б я жив цю зиму на Україні… Ви бачили оцю «Граматку» Куліша? — спитав, помітивши перед собою книжку, яка весь час дражнила суздальщиною свого оформлення.
— Так. — То скажіть, для кого вона написана?
— Для кого? — з подивом спитав Лєсков. — Ну, звісно…
— Для кого? Бо певен я, що не для тих, кого потрібно навчати розуму!..
— Недільні школи в Києві великий мають успіх… — уник Лєсков розмови про Куліша й «Граматку». Тарасові зробилось тоскно.
— Діждатися б оце весни, Миколо… Та на Вкраїну!.. Може б, мені полегшало, ще, може, там подихав би… А як Варшавська залізниця і Київське шосе? Будуються?
Лєсков кивнув. Він раптом втратив мову й також ховав від нього очі.
— Швидше б уже ходили і там поштові екіпажі, бо не доїду на тих проклятих перекладних… А треба їхати! Бо тут помру…
Лєсков почав прощатися. Немов згадав, що хтось його чекає.
— Спасибі, що не забуваєте, — сказав Тарас. — Заждіть… — узяв «Буквар» зі столу. — Візьміть оце прогляньте й скажіть мені, що ви про нього думаєте.
Лєсков пішов, потиснувши йому поспішно руку. Внизу він хлюпав носом, неначе плакав, довго взував галоші… Двері потому стукнули, і стало тихо-тихо…
В сум'ятті духу, збуджений приходом гостя, Тарас пройшов сюди-туди кімнатою, спинився біля вікна, дмухнув на шибку… Що він тут міг побачити!.. Якби ж вікно виходило на інший бік, де простір, Нева та лівий берег!.. Десь там і мила його Вкраїна… За тисячу зимових верст, далека й недосяжна йому тепер, як вечорова зірка!..
В останніх числах січня, після водохрещенських морозів та хуртовин, згадав, що вже давно не шле листів. Варфоломій, не пише, як там діло з купівлею землі під Кановом. Сказати смішно: вже другий рік вони торгують землю, а все не зрушать з місця. Так, ніби вперлись лобом в якусь стіну. Весна вже зовсім близько, а хату ставить ніде і їхати нема куди. Садок також не саджений…
Сидів у ліжку й слухав, як стукають йому в вікно синицями веселі краплі. Перша, вважай, відлига у цьому році, гонець весни. Ще місяць… У лютому на Україні вже зацвітають котики й довкруг дерев утворюються в снігу проталини. Так наче кожен стовбур звільняється від пут зими, готується ожити соком, бростю… А тут зима — до квітня!.. Учора один земляк заходив, щоб попрощатися, — в Одесу їде, — й нагнав на нього смутку, роз'ятрив душу. Їде… Він же тут мусить гибіти й чекати хтозна-чого.. А в тій Одесі, мабуть, уже теплінь… І на Кубані… Довго чогось мовчить старий отаман Кухаренко. Вже ледь не рік… Аби чого не сталося!.. Там чубляться хтозна за що з черкесами… Писав, писав і враз умовк… Неначе Сергій Левицький… Він слав йому привіти, а той уже давно був мертвий… Бідний, його убив той лист єдиний із Петербурга, що не спалили вони у Герна з Федором… Як це він написав? «Багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на місто того стало більше людей аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали…» Жандарми сполошилися. Бунт, змова! Той Головко застрелився під час арешту. Сергій стрибнув з прольотки в Мойку, але жандарми витягли. Помер невдовзі, випущений із Петропавловської… Аж тут уже, у Петербурзі, йому про це повідав Федір Лазаревський. Той Синій міст на Мойці тепер йому — як докір за необачність. Спалили б тоді цей лист… На Мойці він колись побачив смерть поета… Зимового сумного дня вмирав від рани Пушкін… У січні… Та трагедія лучилася двадцять дев'ятого… То це ж якраз сьогодні!..