— Ти надто щирий, ходиш все по прямих дорогах. Он Чернишевський пише свої статті з параболами та паралелями, а б'є у ціль, бо кожному, хто має розум, ясно, про кого йдеться.
— Знаю… І все ж отак не можу. Як б'ю, то б'ю!.. Помовчали. Невою, де мілкіший сніг, ходили чорні ворони. Лискучі, горді, стримані. Ну, справжні царські птиці.
— Не знаєш, де вони живуть? — спитав Тарас.
— Хто?
— Ті круки чи ворони. Не при цареві часом?
— Так, вид у них придворний, — всміхнувся Лев. — Постав людські лиш голови — й хоч у Державну раду!..
— Піду додому, мабуть… — сказав Тарас, відчувши знову втому. Вона находить хвилями, немов туман в осіннім лузі.
— Мені також уже пора, — озвався Лев. — Скажу малим, що ти прийдеш небавом. Хоч на різдво… Домовилися?
— Вівсом нехай підзапасуться!
— Буде. Не потерпай, — обняв Тараса. — Глянеш, коли прийдеш, — я вже скінчив "Покинуту".
— Ти хитрий, знаєш, що прибіжу!..
Як Лев пішов, оглянувся і похолонув: ворони йшли по снігу до нього! За рядом ряд — лискучі, грізні, чорні…
В майстерні трудно сів на диван. Втішався тим, що мав вікно не на Неву, а в тихий дворик, де, крім колони й кількох дерев, і не було на що дивитись… Смеркалося. Пітьма вповзала важко, мов волохатий неквапний звір… Спочатку він збирався в кутках кімнати, потім поволі ріс частинами, що підповзали з усіх сторін до столу та до дивана, щоб тут зійтися, злитися у щось єдине ціле й ковтнути… зорю?..
Встав, добув вогню і запалив руками, які йому не підкорялися, високу грубу свічку. Прислухався, бо враз йому здалося, що каркають оті лискучі ворони… Бридня! Вони давно в своїх палацах… Господи, та що ж це з ним!.. Звичайні собі круки, а він з них робить… Смішно… Трам-там-татам!.. О! Б'ють зорю?.. Ні, хтось пройшов по коридору, підстрибуючи. Це з молодих художників. Знайшов якесь цікаве рішення чи світлотінь і радий… Та ні, таки б'є барабан… Трам-там-татам! Трам-там-татам!.. Все дужче, дужче, дужче… Кудись ідуть солдатики. Напевно, цар надумав помилуватись їхнім парадним строєм. А може, стягує до себе ближче вірні свої полки? Як випустить селян на волю в одній сорочці — буде для них робота… Звідки Левко дізнався про ті погрози шефа синьо-мундирих? Де взяв "Марію"?.. Мабуть, поему дав йому Тарновський чи Лазаревський… А в колах тих, де обретається князь Долгоруков, у Лева повно родичів. Толсті, Перовські… Трам-там-татам!.. Не може він спокійно згадувати цього сатрапа царського, що був йому найвищим "благодійником", у тім сумнім Закаспії. Хоч він і дядько Лева, а справжній пес придворний Миколи Першого… Якась дурниця вийшла… Лев, пес… Невже так вдарила йому по серцю та дружня просьба Лева поберегтися? Пусте!.. А втім, якщо згадать Мошни, Черкаси, Київ та бесіди "во назидание" вже тут-таки, в Санкт-Петербурзі, то перспектива померкне вельми, як тільки що померк недовгий зимовий день.
Поволі встав, роздягся і тільки зараз помітив кошик з їжею. Михайло був і не застав! Сваритиме тепер… Він сварить також лагідно, мов винен сам у всьому… Це ж треба, щоб у найтяжчу пору, у перші дні заслання вони йому зустрілися, ці Лазаревські! Щирі, чарівні душі… Спершу подумав був, що то лукава щирість, що поцілунок за срібняки… І досі сором пече за ту лиху підозру, за ту невіру. Вибачився, — й "неоднократне"! — а десь на дні душі помулює, мов неодмольний смертельний гріх…
— А-а, вже прийшли?..
Не спостеріг, як одчинились двері й у них з'явився Федір. Його мундир ударив, наче блискавка; аж потемніло в хаті й душа пішла, пішла кудись униз, у прірву!.. В солдати, мо', не віддадуть — старий уже й недужий…
— Вечерю он приніс Матвійович.
— Спасибі, бачив… — ледве добув із горла слово.
— Лаявся за ваш непослух… Може, щось треба вам, то ви кажіть. Матвійович мене просив дивитись, як за дитиною…
— Ні. Все гаразд, — поспішно сказав Тарас, не зводячи очей з мундира. — Поїм і — спати, спати!..
— Тоді добраніч…
Двері тихенько рипнули, й мундир пропав. Тарас заплющив очі й почув, як лоскітне душа спливає в груди… Та ні, тепер до війська не віддадуть… А раптом?! Зашлють туди ж чи на Кавказ…
Схопився, узяв свічник. Вогонь тремтів… Свічник тремтів… Рука тремтіла… К бісу! Цього іще не вистачало, щоб він боявся!.. Треба спинити дріж!.. Отак, отак… Вогонь палає рівно… Ледь-ледь схитнувсь… То протяг… Гаразд… Тепер вечеряти! Як їсть, так робить, кажуть… Що тут приніс Михайло?.. Руки його не слухалися. Були якісь немов чужі…
На антресолі, в ліжку, відчув, як добре мати свою кімнату… І свій вогонь… Горить, ледь-ледь похитується, немов живий… В казармі… А хай їй грець! Навіщо про неї, кляту, згадувати!.. Ось купить землю, хату собі поставить вікнами па широчінь Дніпра-Славути… Як же він переборов наругу ту, як витримав?.. Це ж десять років!.. Ні, трохи більше. Його взяли на річці у квітні, п'ятого, взяли жандарми; і почалися його невольничі, його "христові страсті". А вирвався у серпні, другого числа… Вважай, іще аж цілих чотири місяці!.. І, мабуть, ті чотири були найважчі… А перші — легші?.. Перші були борнею, герцем, що розпочався ще в казематах Дубельта…
У Петропавловській пробило вісім… Він чув цей дзвін і на Фонтанці, у сорок сьомому, коли сидів із братчиками в тому розбійницькому вертепі… Ці дзиґарі й гармата, яка стріля ополудні — мов "благовіст" столиці, немов нагадування синам царя й отечества, що Їх там ждуть, що. за найменший спротив чекає кара… Певно, Левко Жемчужников не все сказав, що знає. Його щось тяжко змусило гукнуть йому: "Побережись!" Даремно він не потривожив би…
У грудях біль подужчав. Де взявся знову кашель, що був притих. А може, справді треба сидіти вдома й ждати… Чого?.. Одужання. Весни. Мандрівки на Україну!.. Або жандармів… Лізе чорт знає що у голову! Як бог не видасть, свиня не з'їсть.
Дмухнув на свічку. Спати! Раненько встане. Треба кінчать портрет барона Клодта… Вічно щось та не так! Як має час, майстерню, робочий стіл — нема здоров'я, сили нема трудитися. А там, було… Йому ж сам цар заборонив писати і малювати. Ать, два, тягни носок — і все життя!.. Найдужче його обурило якраз це місце вироку. І, як не дивно, зробило дужчим, здатним піти на прю з усім, чим намагалися його зламати, знищити сатрапи царські, підлі його кати. Ще в кабінеті Дубельта, перед портретом грізного царя Миколи, коли йому оголосили вирок, він присягнув, — звичайно, тільки подумки, — що марна праця їхня, що він не дасться зробити, з себе іграшку, захисника царя й престолу, що він ніколи не осягне того, чого його навчатимуть… А може, то було пізніше, вже на плацу в убогій Орській фортеці? І там, і там. Хіба ж то раз доводилося йому клястися в тому, долати відчай та безнадію!..
Проїхав хтось по Другій-Третій лінії… Невдовзі ще… А потім — вершник чвалом промчав у глиб Васильєвського. Конита били лунко, мов барабан…
…Його везли, як на пожежу. Наче там, за рікою Волгою, в степах Уральських, раптом усе завмерло, вклякло, ждучи нового воїна, грози хівинців диких і всіх, хто ще не втямив, як добре жить під скіпетром царя Миколи.
Трудно тому повірити, та все ж на восьму тяжку добу солдат Тарас Шевченко вночі влетів до Оренбурга, зіскочив з воза й миттю… був упроваджений у передпокій самого штабу корпусу, де й переспав до ранку на голій, наче бубон, брудній підлозі.
Десь під обід, приласканий уже батьками-командирами, лежав собі на нарах у пересильній тісній казармі й читав слов'янську біблію, коли почулася швидка хода, стук-грюк і молодий панок-чиновник кинувся йому на шию. Наглядачі, яких було тут двоє, перезирнулися.
— З ким маю честь? — підвівся Тарас із нар.
— Я ваш земляк, із Гирявки під Конотопом. А звуся Федір, Лазаревський. Я тут служу. Чи можу я вам чимось допомогти? — посипав, як із мішка горохом.