У квітні, з першим пароплавом, прибув новий володар Новопетровського майор Усков. Високий, грізний, з вусами, які звисали стріхою сільської хати й ховали рот. Звелів негайно вишикувати весь гарнізон, пройшовся мовчки двічі, пронизуючи ряди солдат суворим, гострим поглядом, і, не сказавши нікому й слова, звелів командирові півбатальйону Косарєву одвести всіх у казарми. Офіцери перезирнулися. Бо за статутом їм всім належало тут, на плацу, представитися начальству.
— А вас, панове офіцери, прошу до мене завтра, о п'ятій після полудня! — додав похмуро, ніби хотів усіх послати на гауптвахту.
Тараса він покликав за кілька днів. Ішов у добре знаний дім коменданта з острахом. За місяці, відколи вмер Маєвський, наслухався і натерпівся. Косарєв, як і Потапов, якого, — бог почув молитви їхні, — перевели кудись в Уфу, із шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика…
— Дозвольте, ваше благородіє? — спитав бридким, охриплим від хвилювання голосом, переступаючи поріг кімнати.
Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку і запитав:
— Шевченко Тарас Григорович?
— Так точно!
— Як вам служиться?
Тарас завважив незвичне «вам» і розгубився.
— Добре. Труджусь на рай… — промовив.
Усков звів брови, прагнучи збагнути суть химерних слів
— Сідайте, — вказав на крісло перед столом. Ввійшла вагітна жінка.
— Іраклію…
Помітивши, що чоловік не сам, знітилася.
— Агато, це Тарас Григорович, — встав комендант. Вона злегка вклонилася. Тарас також. Дива, та й годі!..
— Може б, ви… — запитально глянула на чоловіка. — Обід готовий…
— Славно! — потер великі руки комендант. — Йдемо, йдемо… Григоровичу, прошу вас з нами пообідати, — торкнувся ліктя.
— Дякую… Я ж…
— Ми, на жаль, не познайомилися раніше, в Оренбурзі, — не зважив на той протест Усков. — Хоча й жили в одному домі…
— В Кутіних? Біля костьолу? — вражено спитав Тарас.
— Так точно.
— Не пам'ятаю…
— Федір вам передав вітання. І Карл Іванович. Матвєєв теж…
— Спасибі!
Стіл в їдальні накритий був на три особи.
— А Дмитрик спить? — спитав Усков дружину.
— Так.
— Це наш син, йому вже третій, — сказав Усков. — До речі, я — Іраклій Олександрович. А жінка моя — Агата Омелянівна.
— Гафійка, — мило всміхнулась та. — Як кажуть в нас, у Києві…
— То ви киянка?
— Точно, — кивнув Усков. — Я там її і здибав…
— Зустрів, Іраклію! — поправила його дружина. — Або — мав щастя стріти!..
— Це точно.
Він підсунув стілець дружині, тоді Тарасові.
— Прошу, сідайте. Вже борщ несуть…
— Борщ?!
— Так. Зелений. В Гур'єві знайшли щавлю. Ледь довезли. В сухому, правда, вигляді.
— Несповідимі путі господні!..
— Жіночі теж. Агата Омелянівна хотіла вас подивувати.
— Не знаю, як і дякувати… — сказав Тарас, розчулений таким дарунком.
Агата зашарілася. І тільки зараз, вперше Тарас помітив її вродливість, ніжність її лиця, хоча воно було уже ледь-ледь припухле. Високий лоб, великі карі очі і довга ніжна шия… Давно вже він так близько не бачив жінки, матері. Це хвилювало й сковувало, неначе й досі був юнаком…
— А ось і ми, — ввела хлоп'ятко няня. Воно було рожевощоке, з білим пушком волосся. Помітивши чужого в домі, глянуло спідлоба батьковими очима.
— Це добрий дядя, Дмитрику, — всміхнулася до нього мати. І від тієї усмішки в Тараса щось стрепенулося побіля серця. — Йди, йди до мами!
Чимось вона йому нагадувала Закревську Ганну… Може, отим ласкавим «йди, йди до мами», яке звучанням навіть було подібне… Господи! Йому вже тридцять дев'ять, пішло з гори, а він і досі дивиться з благоговінням, з трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже має внуків…
Пив чарку, їв, прихвалював зелений борщ, а сам не смів на неї звести очі. Йому було достатньо, — чи й забагато! — її розмови з сином, дитячого ясного сміху…
Як Дмитрик біг повз нього, спинив рукою, мовчки ледь-ледь притис і відпустив. Невдовзі хлоп'я, уже навмисне, наблизилося і, засміявшись, кинулось навтікача, як він хотів узяти його за ручку. Діти одразу вловлюють, кому вони до серця…
— Спасибі. Мені пора, — підвівся господар дому.
— Дякую, — встав і Тарас.
— Сидіть, сидіть, — спинив Іраклій Олександрович. — За мною ви, як за горою.
— Побудьте, справді, — мовила й собі Агата.
— Дякую. Я все ж піду, — вклонився. Ускови перезирнулися.
— Тоді ось що… — пригладив ус комендант. — Приходьте до нас щодня обідати. І на вечірній чай. Я Косарєву про це скажу.
Клубок підплив до горла й не дав йому подякувати.
Минали дні, а він хтозна-чого обходив гостинний дім і намагався навіть ніде не стрітися із комендантом, щоб той його не запитав причини. Не відав, що відповісти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант — з ним добрий, а з іншими суворий, навіть грізний. А може, те не звідане людське чуття, що стрепенулося в його душі, коли побачив милу його дружину-матір, мале хлоп'я… При згадці про ті відвідини і той обід його поймає великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!..
Усков знайшов нагоду зустрітись з ним віч-на-віч. Коли Тарас увечері стояв на варті біля флагштока, — цей пост йому подобався самотиною, — де не візьмися комендант. Тарас забіг до будки, схопив рушницю, виструнчився.
— Хто йде? — гукнув.
— Усков! — почув у відповідь.
Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у форті, внутрішній.
Усков присів на огорожу, дістав з кишені люльку, набив її і запалив.
— Поставте зброю, сядьте… — сказав невдовзі тихо. — Чого це ви, Григоровичу, ховаєтесь від нас з Агатою? Образились за щось? Скажіть, і ми це діло виправимо… Негарно якось вийшло…
Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмів, а правди сказать не смів.
— Мені здалось… — почав було.
— Що ми не щирі з вами? — спитав Усков.
— Не те… Що я… — зам'явся. — Дружина ваша така… така…
— Недобра, зла?
— Ні, ні! Чарівна…
— Фу ти! — зітхнув Усков полегшено. — А я, було, подумав про хтозна-що!.. Ви неодружені? — всміхнувсь у вуса. — Точно… В жінках добро і зло в жінках!.. Химери все… Ви ж знаєте, що запорожці не допускали на Січ жінок?
Тарас і дихать перестав.
— Я — знаю… — озвався зачудовано. — А звідкіля відомо вам? Усков пригладив вуса й також спитав:
— Ви звідки родом?
— З Київщини, — сказав Тарас. — Звенигородку знаєте?
— Чував, чував… А я з Кубані.
— Справді? — не міг Тарас повірити.
Усков зиркнув на море, освітлене низьким великим місяцем, зітхнув так с.умно-сумно і заспівав — не голосно, та чисто, без акценту:
Ой матінко, чорноморець
Вивів мене босую на морозець.
Вивів мене босую та й питає:
«Чи є мороз, дівчино, чи немає?..»
Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий Каспій, сказав з журбою в голосі:
— У форт оцей я напросився їхати… Аби не бути в Перовського на побігеньках… А ще тому, що море!.. Дивлюсь — і щось мені в душі…
— Напевно, голос прадідів, які ходили морем на славних чайках.
— Може… Мені пора, — підвівся з огорожі. — То ви приходьте завтра!..
— Прийду, — вже твердо сказав Тарас. І заспівав ту пісню далі, чуту від Кухаренка:
Ой нема морозику — тільки роса,
А я молодесенька стою боса…
…Ні, зі всевишнім щось негаразд! Яка ж у тому мудрість, що він карає праведних, а грішників благословляє щастям?.. А може, бог позбавляв радості в такий жорстокий спосіб його, вигнанця бідного, що приліпився серцем до цих людей?..
У перших числах червня в Ускових з'явилася мала Наталя. Не встигли відсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранці був веселий, ходив гулять з вусатим лисим дядею, — як називав Тараса, — а по обіді зів'яв, зів'яв і ліг на килим «спатки».