Зронив ослаблі руки на подушки й повторював рядки про хату білу в зеленому гаю Едему, над повноводим Стіксом… На кручі, геть як над Дніпром… І Дума-муза поралася в його обійсті — в запасці та намітці… А може, й краще, що він зостався з нею, не треба буде їм розлучатися при переході у ліпший світ!.. Їх дві було, що полонили серце й зробили з мужа юнака. У Нижньому зайнявся, наче порох, старий солдат, побачивши красу й талант Катрусі Піунової… А в Петербурзі…
Болем озвався другий спогад… Мо', щоб не те його нещасне сватання…
Прогнав ману. Підвівся важко з ліжка й сховав офорт із віршем в одну з шухляд. Ще рано!.. Він має жити в хаті біля Дніпра, з дружиною із плоті й крові, з дітьми, які прийдуть у цей жорстокий чарівний світі..
Чотири дні чекав спокійно волі, а вже на п'ятий вранці знетерпеливився. О п'ятій встав, одягся хтозна для чого й ходив по хаті маятником. Душею чув: одурять, потягнуть ще їм звичне й миле рабство. Повипускати з клітки мільйони душ — це вам не жарт! Сьогодні ти господар своїх рабів, а завтра — ти їм ніхто, вони тобі не вклоняться, коли зустрінуть, і ти не зможеш їх за таке зухвальство послать на стайню і відшмагати!..
Бачив десятки, сотні, тисячі вгодованих сердитих пик, що затуляли собою шлях до волі, чув їхній злобний, звіриний рик і переймався відчаєм. Хіба вони поступляться, зійдуть набік!..
Аби прогнать те видиво, зійшов униз, сів до мольберте З темряви густого тла висвітлювалося його лице… Здається Мікеланджело колись сказав, що він од брили мармуру приймає зайве і залишає те, що потрібне постаті, яку він творить… А тут по-іншому. З пітьми буття вирізьблюєтьс лише лице, лише душа, що прагне з неї вирватися з останні сил… З пітьми буття… А може, цар не забажав, щоб день його вошестя на престол став днем людської волі?.. Якби вои була насправжня, чесна, він обнародував би свій маніфест сьогодні!.. Боїться — отже, щедроти царські куці… Скоріш би день! В газетах, може, повідомлять…
У Петропавловській пробило сім. За дві години вже можи буде послати Федора купить газету… Чи хтось прийде . розкаже… Неділя, день вошестя — в церквах попи проголосили б волю… Може, все місто вже про неї знає, один лиш він?..
Поклав палітру, пензля і визирнув у коридор. Нікого. І темно-темно… Правда, з кімнати, де живуть старі солдати, в щілини в'ється світло… Не сплять. Гукнути, може?.. А раптом ще відпочивають? Підтоптані такі ж, як він…
На скрип дверей невдовзі з'явився Федір.
— Може, вам щось потрібно?
— Тебе мені сам бог послав! — зрадів Тарас. — Не чув чогось про волю?
— Мовчать…
— До церкви сьогодні йдеш?
— Не знаю… — пошкрібся той у потилиці й примружиь хитро очі.
— Ось на тобі полтину, — дістав Тарас з кишені. — За здачу купиш мені газету. Свіжу!
— Таку, аби не пахла?
— Ні, навпаки, щоб пахла фарбою. Це ж, Федоре, не оселедець.
Всміхнувся й вийшов.
Раптом напала втома. А з нею — біль у грудях. Тому побрів нагору, щоб прилягти. Коли вже він домучить цей свій портрет?… Зосталось трохи… Ех, був би він при силі та при здоров'ї!..
Хитались сходи… Ніби він плив човном до Астрахані… Тоді штормило море. Щоправда, він на радощах тієї бурі не помічав. Боявсь одного тільки: аби вітри їх не пригнали знову на Мангишлак!..
І ліжко йому хиталося. Заплющить очі — й ніби воно пливе… Аж в Астрахані, коли зійшов на берег та глянув на сотні верст ще спіненої дороги, що відділяла його від форту, повірив волі й радісно жбурнув на землю кашкет солдатський з номером останньої своєї роти!..
Лежав, дивився у сірий сутінок свого вікна, що починалося, немов вода, біля підлоги, і вдруге плив широкою, неначе море, Волгою… Чув, як гребе машина., осінні води річки, як ледь тремтить од гулу й мопі корпус, долаючи могутній плин… Схвильований, він записав тоді в журналі, або щоденнику:
«Великий ФультонІ І великий Уатт! Ваше молоде, що росте не днями, а годинами, дитя в найближчім часі зжере нагайки, престоли і корони, а дипломатами й поміщиками лише закусить, поласує, немов школяр льодяниками. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те завершить на всій нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя. Пророцтво моє безсумнівне…»
Тоді він був і справді немов пророк. Дивіївся в глиб прийдешнього, де визрівала нова доба, де не було і не могло знайтися місця рабству, царям, панам!.. Аж страшно нині згадувати те одкровення, проникнення у хід буття…
Стрясаючи всю антресоль, піднявся важко Федір і, сапаючи, подав газету.
— Свіжа… Учора тільки спечена…
— Та я ж просив сьогоднішню!
— Сьогоднішніх іще нема… Ця теж смердить… селедцем… Не став йому доводити. Подякував і відпустив. З кишені в Федора стирчала пляшка, яка була солдатам, що доживали віку при Академії, єдиною на цьому світі втіхою. Вони пили потроху. Й потому ніжно згадували своє дитинство, юність…
А службу — ні. Так, ніби тих літ страшних і не було ніколи на їхньому віку…
Все ж Федір приніс йому сніданок, чай.
До полудня, немов на зло, ніхто в майстерню не зазирнув. Хоча була неділя. Як правило, в неділю двері його домівки не зачиняються, а тут… Коли б щось сталось з волею, прибіг би хтось, сказав би… А може, всі на радощах його забули?..
Сів, скинув ковдру. Вийти та розпитати?.. Були б Толсті!.. Микешин теж, напевно, в своїй майстерні, з парственниші особами, в яких із гіпсу голови…
Одягши свиту й чоботи, спустився до майстерні, щоб визирнути у коридор. Пустеля!.. Куди ж Михайло запропастився? Захворів, мабуть… Треба послати Федора, щоб хоч дізнався, що з ним…
Проходячи біля мольберта, зиркнув за звичкою на свій портрет на ньому і вгледів те, чого не міг побачити вже кілька днів. Отут потрібна блискітка, щоб він ожив, осяявся душевним світлом!..
Взяв пензель, швидко вмочив у фарбу й, примружившись, торкнувся ним полотна. Отак, отак!..
Стомився, ніби день малював. Сів на диван. Що діється з його грудьми!.. Як так піде… Ще довго як до весни!.. До березня і то ще майже десяток днів, а до тепла… Дихнути б весняним, добрим вітром!.. А поки що піднятись треба й випити бридку мікстуру.
Сходи хитались знову. Дивно… Це з ним нове щось — паморочиться у голові… Сказати треба лікарові… Ще дасть одну мікстуру чи порошки… Як вирветься на Україну, не питиме ніяких ліків!.. Хіба одні — пахуче, з дійниці просто, молоко…
Відчув той смак і той чарівний запах… Та щоб окраєць хліба!.. Ще теплого, хрусткого хліба з печі… Який пекла в неділю мама… Матір він пережив, вона померла в сорок… А батько в сорок та ще чотири… Йому уже… за тиждень буде аж сорок сім!..
Всміхнувся гірко. Випив гірку мікстуру… Чаша його в надто була гірка!..
Внизу почулася чиясь хода. Хтось роздягнувся, струсив шинель чи шубу й, повісивши її, неквапно пішов нагору.
— Вклякши біля стола, Тарас чекав, дратуючись, що довго так долає сходи той чоловік… Черненко Федір, пан інженер!..
— Що? Воля є?.. Є маніфест?! — спитав, не давши і привітатися. В сумних очах побачив німу недобру відповідь. — Нема?.. Нема… Коли ж вона, та бідна воля, буде?! Не випускають катюги з рук!..
— Я чув, царем підписаний вже маніфест, — сказав поспішно Федір. — Сьогодні вранці…
— Де ж він? Чому його не оголошено?
— Ждуть посту ніби…
— Нащо?
— А щоб народ зустрів велику царську милість не по шинках, а по церквах.
— Бандюги! Це ж, брате, ще півмісяця!.. Я ждав, я знаю, як марудно її чекати, волю!..
— До Петербурга ввели війська й послали по піввзводу до кожної, з частин поліції… І… роздали патрони!..
— Це означає: волю дадуть селянам голу; звільнять, та без землі!
— У Польщі бунт.
— І в нас повстануть люди, як взнають, що за волю їм піднесли! — гукнув Тарас. — Як жаль, що я нездужаю!… А тут, у нас, що діється?
— Всі мовчки ждуть.
— Не славлять уже царя, як батька і визволителя?
— Притихло все, неначе перед грозою…
— Ударить грім, а я отут лежатиму!.. — страждав Тарас. — Я стільки ждав!..