— Воюю… — всміхнувся гірко.
— Добре… Допоможіть йому сорочку скинути, — сказав Барі Михайлові.
Той підійшов до ліжка, під руки взяв і посадив. Потому зняв сорочку.
Круневич стежив мовчки, як слухає колега серце, груди. Так само мовчки ступив до ліжка, коли- Барі звільнив для нього місце побіля хворого, й почав вистукувати по грудях пальцями та прикладати то тут, то там тендітну жовту трубку.
Тепер Барі похмуро спостерігав.
— Ну що? — спитав Тарас. — Уже ладнати воза чи ще заждать?
Спитав і сам зіщулився, ждучи удару. Навіть на мить забув, що лікарі ніколи не кажуть правди хворому, якщо вона невтішна.
— На Україну тепер найліпше їхати через Москву, по залізниці, — удав Павло Адамович, що не збагнув його питання. — Навіщо вам, батьку, віз!..
— Так, справді, треба їхати на Україну, — сказав Барі. — Там здоровіший клімат. І взагалі…
— А зможу я в такому стані? — журно спитав Тарас.
— Бог дасть, і стан покращає, — сказав Павло Адамович. — Ми з Едуардом Яковичем пропишем знову ліки… Ви питимете та берегтиметесь…
— Режим і спокій! — твердо додав Барі. — Не працювать, не хвилюватись зовсім, читати белетристику…
— А воля скоро буде? — спитав Тарас. — Не чули?
— Сьогодні в нас?..
— Чотирнадцяте.
— Заждіть п'ять днів. Річниця воцаріння повинна стати великим днем, — упевнено сказав Барі. — Принаймні ходять такі чутки…
— А звільнять як: з землею чи без землі?
— Хто знає…
— Тягнуть — то без землі. Бояться гніву звільнених, — похмуро сказав Тарас. — Паскуди!..
— Не можна вам хвилюватися, — підбіг Круневич. — Думайте про щось хороше, гарне. Скажімо, луку в квітах… Ви бачили травневу луку, яка цвіте?..
— Так. Панську бачив… А ще — біду, недолю, злидні… Старців з торбами бачив… І байгушів за Каспієм… Як звільнять лише з душею, буде їх на мільйони більше, усі підуть з торбами!..
— Робитимуть, як і робили, в своїх панів, — сказав Круневич тихо.
— А як же — воля, воля?!
— Ви згорите, як будете так хвилюватись, — мовив йому Барі й приклав до лоба руку.
Тарас сіпнувся, — ніби бажав уникнуть доторку, — проте притих.
— Пити по ложці тричі ту ж мікстуру… І берегтись! — сказав Барі невдовзі. — Згодні? — спитав уже Круневича.
Павло лише розвів руками. І цей непевний, безсилий жест Тарасові сказав усе. Так, кепські його діла!..
— До літа хоч дотягну? — спитав, аби почути якесь утішне слово.
— Ну що ви, що ви! — обурився Павло Адамович. — Ми ще приїдемо до вас у Канів погостювати!
— Еге, еге… — всміхнувся. Крізь гострий біль у грудях.
— Видужуйте. На днях іще зайдемо, — сказав Барі.
— Спасибі…
Вони зійшли в майстерню, погомоніли трохи, пересипаючи розмову ту латиною, і попрощались із Лазаревським. Михайло довго не піднімався на антресолі, хоч не пішов.
— Михайле!
— Гов.
— Ти що там робиш?
— Трохи наводжу лад…
Сказав неправду. Мабуть, почув таке від лікарів, що має сам спочатку перестраждати, а вже тоді з'явитися йому на очі. Щирий, сердечний Друг!..
Не кликав більше. Влігся на подушках зручніше і думав трудну думу. Якщо по правді мовити, то рано йому лишати цей білий світ… Він, власне, іще не жив по-людськи, як всі живуть… Нехай не всі, а більшість… Напевно, в цьому способі життя людини є вищий смисл… Гніздо, подружжя, діти… Велике коло вічності!.. Бо кола ці відновлюються у наших дітях… Діти!.. Він бачив їх не раз у снах, своїх дітей… У довгих білих льолях, з блакитними, як цвіт барвінку, поглядами… Ніколи їх не пестив, не обнімав, а тільки бачив здалеку, мов на картині…
— Може, спочити хочеш? — спитав Михайло тихо. — То я піду…
— Задумався і не почув, як ти піднявся. Вибач.
— Я трохи там поприбирав… Ну, на столі…
— Спасибі… Роблю, роблю, і раптом біль!..
— Сказали, що відступає хворість, що скоро зможеш їхати на Україну… На те вони і лікарі!..
— Звичайно, — підтримав гру. На жаль, не чувся краще, а навпаки… — Там, на столі, де ти стоїш, візьми відбиток мого портрета в кожусі й шапці… подай сюди… Спасибі. Хочу глянути, чого йому бракує… Щось муляє мені у ньому…
— Я вже піду.
— Ходи здоровий!..
Слухав важку ходу Михайлову, скрип сходинок та стук дверей і думав зовсім не про офорт. Він теж самотній, його надійний і добрий друг… Хоч є брати у нього і мати є… Всього себе віддав йому, прикутому в оцій майстерні!..
Дивився в кут кімнати й виразно бачив набережну, якою йде Михайло в свою контору… Вітер зриває з нього сіру стару шинель: він нишком вкладає власні гроші в його діряву касу й тому живе, ледь зводячи кінці з кінцями… Ще й сердиться, коли Тарас щось каже йому про це!..
Прогупав хтось у коридорі, й картина зникла. Знову було вікно, та стіни, та свій портрет на ковдрі — мов на снігу… Сумний портрет. Ні іскорки немає в нім веселості. Журба та дума… Дума… Вона пройшла з ним разом шляхи життя, не кидала його ніде… Якби йому потрібно було назвати музу, назвав би просто — Дума… Без думи нема поезії. Недарма кажуть «бездумний вірш»… Виходить, він не одинокий, допоки поряд муза, тривожна дума — крила його душі!.. Смерть чим страшна — згасанням думи, мислі… А лікарі вже зараз радять не хвилюватися, не вдумуватися в добро та зло, замкнутися в своїй біді-хворобі, боротись тільки з нею…
Немов почувши його думки, у серці біль подужчав, і стало важче дихати. Здавалось, камінь вклали йому в болящі, груди, й він тис, давив, знесилюючи… Враз відступив, лишаючи осклілу пам'ять болю… Отак і може вмерти… Не попрощавшись з музою, яка була за жінку і за сестру… Прости, моя єдина, що докоряв, що мислив про тебе зле!.. Я думав, ти — натхнення, не відаючи, що ти — Велика Дума, сама душа… Що вірші!.. Крихта твоїх щедрот…
Уставши, взяв олівець зі столу. А на папір не вистачило уже снаги…
Як відпочив, побачив аркуш свого портрета й книжку, яку читав перед приходом Барі й Круневича… Поклав портрет на книжку і на звороті трепетно почав писати тихі, сумні рядки:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до бога,
Почимчикуєм спочивать…
Заплющив очі стомлено, перечекав пекучий приступ болю, що накотився хвилею, а потім втих, розтанув, і став писати далі;
Втомилися, і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать…
Весела хата, щоб ти знала!..
Так, ніби ці його слова були магічні, віщі, все в ньому враз обурилося наближенням кінця життя, думки спахнули, звихрилися жагою світу, мислення:
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем…
Писав свій жаль за світом, за іісім, що мав покинути і що було для нього веселим знаком вічності. Думки лились, скла далися в дзвінкі рядки… А далі заметалися, шукаючи йому рятунку то в ліках, то в молитвах щирих богові, й втонули врешті, в пінявій червоній хвилі болю…
Отямившись, поволі рушив далі. Не озиравсь на те, що вже написано, беріг і час, і сили.
…О мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І Славу святую —
Молодую, безвічную…
Знесилений, поклав отерплу руку біля паперу, який ще був недавно пустельне білий і мовчазний, а нині ніс його страждання й думи, його життя…
Невдовзі з шуму й болю затято зринула велика давня мрія і набула гіркої, ледь усміхненої нової форми:
Або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм…