Михайло сам привів Барі. Той довго мовчки слухав його довкруг. Нарешті мовив:
— Ось що… Режим постільний. З хати ані ногою, навіть у коридор.
— А як же?..
— Ви збираєтесь, я чув, весною на Україну, — сказав Барі суворо, — то хоч заради цього побережіть самі себе. Інакше я умию руки…
— Чуєш? — устряв Михайло лагідно.
— Гаразд, уже сидітиму, — сказав Тарас. — І питиму мікстури ваші…
— Хоче на Україну! — всміхнувся лікар.
— Ви, Едуарде Яковичу, в нас не були? — спитав Тарас. — Це диво дивне!.. Казка!.. Як побудуюся біля Дніпра, покличу вас поглянете. Не схочете вертать назад, у цю Пальміру!..
— То що, згортати практику?
— Не вірите… — зів'яв Тарас.
— Ні, вірю, вірю, — втішив його Барі. — Приїду і подивлюся! Ви ж тільки, дуже прошу, побережіться. Щоб я мав змогу… Лікар лише тоді добитись може успіху, коли сам хворий прагне здолать свою хворобу! — додав поспішно.
— Будемо долати разом, — втомлено сказав Тарас. — Мені ось так потрібно на Україну!.. — провів рукою навпроти горла. — Не можу тут… Пропаду…
— Так, клімат тут не з кращих.
— Болото, гибле місце!..
— Мені пора, Григоровичу, — устав Барі. — Тримайтеся! Ось вам рецепт…
— Михайле, десь гроші там…
— Ну що ви, що ви! — спинив Барі, — Ви заплатили муками за нас усіх у війську.
— Спасибі.
— Завтра я забіжу…
Михайло провів Барі й вернувся. Хоч був сумний, вдавав чомусь веселого.
— А я тобі, Тарасе, приніс гостинець!
— Дякую…
— Не знаєш що…
— Лихого ти, Михайло, не принесеш… Невже «Буквар»? — підвівся. — Готовий?
— Він.
— Дай глянути!
Перегортав, прочитував напам'ять знані тексти, й душа його раділа цьому своєму первісткові на терені недільних шкіл. Хай вчаться, хай відходять од царства тьми! Людина неписьменна — напівжива, напівсліпа. Ця книжка — ключ до істини, до пізнання себе і світу. Прагнув зробити так, як укладав. В народу взяв, народу дав… «Де єсть добрі люди, там і правда буде, а де кривда буде, там добра не буде»… «Лічба»… Таблиця множення… Народні думи… Приказки…
— Це тільки перша ластівка, — схвильований, сказав Михайлові. — Піддужаю і скомпоную окремо, книжкою «Лічбу», чи «Арифметику», потім «Географію», «Історію» народу нашого… А вже тоді і вмерти можна…
— А як же вірші? — тихо спитав Михайло.
— Вірші самі собою, друже, від них ніде не заховаєшся. Прийдуть, знайдуть, примусять себе записувати.
— Щось ти давно…
— Поезія — це стан душі, а не робота… Колись, у сорок п'ятому, як пойняла вона мене, як закрутила вихором… Ото було… Поезія!..
Зайшовся кашлем. Втомлено приліг на ліжко. Справді йому пошкодили ті кілька виходів у білий світ чи просто їсть його лиха хвороба?.. Цей біль у грудях…
— Збігаю в аптеку, мабуть… А ти полеж, — узяв рецепт Михайло.
Кивнув. Заплющив очі. Як же йому лежати, господи, коли роботи стільки і стільки добрих намірів, коли він чує стогін з усіх усюд уярмленого народу!.. Чи ти навмисне, господи, послав на мене хворість, щоб прислужити панству, яке тобі церкви будує, заковує твої парсуни в золото і славословить щедрість твоїх дарунків можним?.. Щось тут не так… Якась гірка несправедливість!..
Підвівся, сів. Найлегше скласти руки й чекать на милість божу, на кращий стан здоров'я. Та є ще й другий спосіб — борня, клин клином! Десять солдатських років мусив коритись волі інших, виконувати лише чужі накази й чекать на все команди. Ганебний стан!..
Похитуючись, зійшов униз і сів до столу. Клодт виглядав із дошки, немов з туману. Правда, й на фотокартці сьогодні також барон розплився…
Витер рукою очі й узяв різець. Холодний, мов бурулька. З вікна тягло, на підвіконні біліла паморозь, а може, й сніг… Скоріше б уже весна!..
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козакові
Мандрівочка пахне…
Гай-гай… Козак уже підтоптаний. Тягни носо-ок, тягни носо-ок! А витягли із нього силу, молодість… Нічого. Ще поборемося, ще поживем!.. Чи так, бароне? Хмуришся… Тобі також невесело, хоч ти й відомий скульптор і не тягнув ні перед ким носок… А мо', й тягнув? Чужа душа — що темний ліс… Ось зараз ми просвітлимо тобі лице, відтіним білим коміром…
— Тарасе, що ж ти дієш! — напав Михайло коршуном. — Барі ж звелів лежати, а ти до праці взявся!
— Лежати, — отже, думати, а думи в нас нерадісні… — сказав Тарас. — Що чути про маніфест?
— Ніхто не знає толком.
— Дадуть ту бідну волю чи не дадуть?
— Дадуть.
— Коли?
— Чекали більше…
— Хочу дожить до волі, брате… Бо, як умру раніше, влаштую їм на небесі такий содом з гоморрою!.. — поклав різець.
— А ти такий, — всміхнувсь Михайло. — Зробиш! Тим паче там не звикли, певно, до бунтарів…
— Гадаєш, бог не має синьомундирих стражів? — спитав Тарас.
— Навіщо вони йому?
— Тоді нехай натисне на вінценосного, як хоче мати спокій!
— Так налякаєш господа, що він тебе безсмертним зробить на відчіпного.
— А я такий! — всміхнувся Тарас, підводячись. — Побудь, допоки виберуся нагору, бо голова йде обертом. Коли б не впасти…
В ліжку, лишившись сам, узяв буквар, помилувався його обкладинкою, перегорнув… Хто зна, коли він вирветься на Україну, а книжка ця, зігріта його душею, швидко дійде туди, почне свою роботу. Цих десять тисяч його гінців і вірних помічників підуть між люди, знімуть з очей полуду панську й покажуть шлях до правди й волі… Я сплю, а серце моє не спить!.. Пішов «Кобзар» ще в тому році, скоро піде «Основа»… Серце моє не спить… Дзвенить тривожним дзвоном понад Дніпром!..
«Основу» йому приніс на другім тижні нового року Гриць Честахівський.
— Батьку, шквар гопака! — гукнув іще з порога.
— Є маніфест про волю?
— Чого схотів!.. «Основа» вийшла в люди, і Білозерський тобі прислав дві книжки!
Роздягшись, він піднявся на антресолі й нахмурився, коли побачив Тараса в ліжку.
— Це все Михайло із тим Барі? — спитав сердито. — Вклали такого вернигору!..
— Хоч ти мене підтримуєш… Давай журнал!.. Ще теплий… Як з печі хліб… — обмацував і навіть нюхав фарбу. — Діждалися-таки!..
— І довго ж ждали, батьку! — зітхнув Грицько. — Вже інші добрі люди наткали і полотна, а ми ще на основу не намилуємося.
— Не тьмар нам, Грицьку, радості, — сказав Тарас. — Дай боже, щоб перший не був також останнім!
— А що? — Грицько стривожився.
— Набридне бути добрим цареві-батечку, ногою тупне — й часопис наш уріже дуба.
— Сумно…
— Отож радіймо, Грицьку! Й пишаймося, що перший «блин» і вже не «комом».
— У «Современнике» про це також написано, у першій книжці! — змахнув Грицько руками. — Й про тебе добре сказано. Забув принести…
— Дякую. Я вже читав, у гранках.
— Слабуєш, а встигаєш скрізь раніше нас, здорових! — присів на ліжко. — Як тобі?
— Нічого… Тільки у грудях біль; та кашель і нежить ось вчепилися… — сказав Тарас невесело і спохватився: — Ліпше давай журнал проглянемо! Як мовили колись розумні люди: життя коротке, а мистецтво вічне.
— Я геть забув — тобі цидулка від Білозерського! — дістав з кишені аркушик. — Так гнав сюди на радощах, так хотів тобі…
— Читай, — спинив його Тарас. Чогось останнім часом не терпить він багатослів'я і надто вже бурхливих проявів хай навіть щонайкращих почуттів.
Грицько підвівся, крякнув, немов дячок у церкві, й почав читать нарозспів, для урочистості:
— «Все мы душевно пожалели о Вашем нездоровьи, многоуважаемый Тарас Григорьевич, но не теряем надеждьі, что при добром желании Вы превозможете немножко себя и не лишите нас удовольствия видеть Вас посреди «основателей», как первоначальника общего дела…»