Він на поруках… Вільний, а на поруках! Так, ніби пес на прив'язі, а ця майстерня — будка… Вікном у сад. Маленький, проте зелений. Якась пташина цівкає. І видно небо, хмари… Жаль, що не буде сонця, та то пусте… Вже має де прихилити голову. У гостях, кажуть, добре… Найперше йому потрібен робочий стіл. Отут, звичайно, біля вікна… Якийсь стілець, щоб сісти, і ще один — прийняти гостя… На антресолях, щоб спати, ліжко… І стіл також… Ой, скільки всього потрібно!.. А що було б, коли б приїхав з жінкою?.. Химерна штука — доля. Гадаєш іноді, що повернулась до тебе спиною, аж то — лицем…
— Куди нести? — почулось у коридорі.
— Сюди, сюди!.. — поспішно озвався Федір, служник майстерень, теж відставний, старий солдат.
Щось гупнуло, хтось буркнув басом лайку, і відчинились двері.
— Чи тут живе художник Тарас Шевченко? — з'явилася у них широка усмішка його нового друга і земляка — художника Честахівського.
— Тут, Грицю, тут!
— Я чув, що в тебе нема стола для праці…
— Таки нема.
— Несіть сюди! — гукнув Грицько у коридор і розчинив рішуче двері.
— Диванчик теж вам не завадить? — спитав Микешин, входячи вслід за столом, якого внесли два служники. З цим юним скульптором Тарас зустрівся в сім'ї Толстих.
— Приніс, то матимеш на чому сісти, — сказав Тарас, радіючи, що менше буде клопоту — при безгрошів'ї — з меблями. Десь купить ліжко — й матиме своє житло. Для праці є термометр, стінний годинник…
— Де ставити? — спитав Микешин, вносячи удвох з Григорієм свій подарунок.
— Мабуть, під ліву стінку…
— До столу ближче треба… — протяг Грицько. — Щоб гість із нього дістав спокійно чарку…
— Без чарки меблі тріскаються, — підтримав гру Михайло. Так звали скульптора. Тарас, аби не плутати із Лазаревським, вживав до нього більш прізвище, хоча воно було незвичне вельми.
— Я в церкві чув, що пити гріх, — дражнився.
— А ми з хрестом, з молитвою, — не угавав Григорій. Дістав з кишені пляшку й поставив її на стіл. — Зі входинами вас, дорогий Григоровичу!
Як служники, одержавши за труд, почовпали в свою кімнату, що тут була неподалік, Микешин з Честахівським пішли по закусь. Стомлено Тарас присів на ще міцний диванчик, торкнувсь стола долонею… Віднині тут його робітня… Як довго він до неї йшов!.. Як тяжко вона йому далася, ця благодать!.. Тепер він може жити, як заманеться, вставати хоч посеред ночі; нікому не звітуючи, ні в кого не питаючи, трудитись тут… І що найбільше гріє — він в Академії!.. Нехай не жрець, та все ж в самому храмі!.. Про це не смів і мріяти, коли бродив довкола форту чи нудив світом у тісняві брудних казарм… А може, це лише жорстокий солдатський сон?.. Ні. Він не знав Микешина та Честахівського, а сниться те, що знаєш, що пережив. Не сон, не сон!.. Ось зводиться, йде до вікна, до сходів на антресолі… Вві сні не можна діяти на власний розсуд…
— Федоре! — гукнув у двері.
— Що вам? — озвався той.
— Ти є?
— А де б я дівся!..
— У тебе чарка знайдеться? — спитав, аби спитати.
— Було б що в неї лити…
Узяв чарчину й знову сів на диван. І Федір не міг йому наснитися… Гаряча хвиля радості хлюпнула в душу. Вільний!..
Тихенько, так, що й не почув, ввійшов Михайло Лазаревський. Вручив мольберт.
— Спасибі, — сказав Тарас.
— Це я, щоб ти живопису не забував… Що там? — кивнув на стелю-антресоль.
— Ще порожньо, як у пустелі… Знаєш, я тільки що злякався, чи це не сон…
— І треба ж так замордувать людину!.. — зітхнув Михайло скрушно. — Туди тобі потрібно ліжко, письмовий стіл, ще столик — для умивання, ну й два стільці, — вказав великим пальцем на антресоль. — Те я беру на себе.
— Спасибі! — обняв Тарас товариша. — Для мене це — що темний ліс. Як здумаю!..
— Отут поставим ширму, щоб прикривала сходи… Сюди стільці… Якісь картини… А на вікно…
— Мені потрібне світло!
— Так зробимо, щоб кози ситі і сіно ціле. Можна легкі гардини…
— Ні, бог мені тебе послав!
— Та й ти не кимось посланий для нас усіх… Роби свою роботу, а ми свою, — сказав Михайло твердо, мов наказав.
— О, й гості в хату! — вбіг Честахівський. — Добрий у тебе нюх, — поклав на стіл пакунки, хліб. — Освятимо нову оселю батькову!
— А чи не рано, отче?
— Якраз пора. Коли Тарас засяде за акватинту, до нього буде не підступитись з чаркою. Знаю це по собі.
— А що? — сказав Тарас Михайлові. — Сей муж рече правдиво, й гріх буде не послухатися його поради.
— Згоден, — всміхнувся Лазаревський. Із посудом й стільцем, притиснутим до боку, ввійшов Микешин.
— Здрастуйте!.. — кивнув він Лазаревському. — О! Ви мольберт вже принесли, а я збирався…
— Чим я віддячу вам, мої сердечні други! — радів Тарас старанням товаришів.
— Не потерпай. Ми не задарма, — мовив йому Григорій. — Хочемо на новосіллі випити!
Жартуючи, накрили стіл, вмостилися довкола нього, випили по першій чарці за щастя в домі цьому. Й не згледілись, як перейшли на інші теми. Нині боліла всім найдужче воля для покріпачених. Щоправда, різні люди від неї ждали для себе різних наслідків. Пани — одних, селяни — зовсім інших. Десь угорі, біля царя, варилося поволі діло, а по імперії повзли чутки, утворювалися комісії та комітети, — таки з панів! — і кожен, хто брав слово, — все ті ж пани, — відстоював свої добра й готовий був пустити селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянські бунти, й влада гасила їх, як завжди, людською кров'ю…
— Не зможу я спокійно жити, поки брати мої в неволі! — сказав Тарас Микешину, який радів, що він, нарешті, матиме у цій майстерні спокій. — Це підло!..
— Чим ми можемо допомогти?.. — розвів руками скульптор.
— Коли усі мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що він ухопиться за сокири — й сторіками поллється кров!
— Тихіше… Ви ж під наглядом… А тут будь-хто підслухать може у коридорі… — спинив його Микешин, що жив на третім поверсі.
— Ай справді, ти б, Тарасе, пошанувався, — сказав Михайло Лазаревський. — Гарячим серцем не підсобиш, тут треба тільки розум…
Григорій мовив скрушно:
— Вже й хата є, а ви лихий, Тарасе… Радіти б слід!
— Радіти? — спитав Тарас. — Я, справді, тішусь хатою… Бо свій куток… Та що мені робити в ньому?
— Як що? Писати та малювати!
— Який художник з мене — я знаю й сам. Три місяці ось байдикую… А щодо віршів та повістей… Дістав листи з кишені й поклав на стіл.
— Від кого? — спитав Григорій.
— Можеш читати вголос!
Григорій так поволі та обережно виймав з конверта аркуш, що він не витримав — схопив листа і прочитав одразу суть, найголовніше в ньому:
— "Я обіцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твір. Виконую свою обіцянку: я не раджу Вам друкувати цю повість. Вона незрівняно нижча Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лірик, елегіст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепні…" Ось так, панове, з повістями!… — зітхнув Тарас.
— І хто ж це пише? — глухо спитав Михайло Лазаревський.
— Аксаков. Це тобі не жарти… На прозі він, як кажуть, собаку з'їв…
— Та плюнь ти, батьку! — гнівно гукнув Григорій. — Що там він розуміє!..
— В листі високо ставиться твоя поезія… — несміливо хотів утішить Лазаревський.
— А другий лист — про неї, — сказав Тарас. — Від Куліша… Запала тиша. Куліш у цьому ділі для них був визнаним авторитетом.
— То ось що пише мені, панове, Пантелеймон: "Що ж ти думаєш із своїми думами і поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хліб на всяку душу вдосить, то й не привикли наші уста до висівок. Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою…"