— Були дурні.
— Ні, Паньку, чесні й совісні!
— За що усім нам знівечили життя…
— "Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?" Хто це сказав? Рилєєв!
— А де вона, свобода? — спитав Куліш зловтішно. — Ми в Києві чи в Петербурзі?
— Коли жадають волі, за неї йдуть на муки й смерть — вона прийде!.. Тут є якась не знана нам закономірність…
— Нам мало так зосталось жити.
— Народ безсмертний!..
— Можна і нам до вас? — прийшли Варвара Яківна і господиня. — Ми їх ждемо, ми нудимося без компліментів; вони ж собі бесідують!
— Варваро, тут не жіноче діло, — підколупнула пані Кулішиха. Як видно, в них з Пантелеймоном немає миру й злагоди.
— Хто прочитав оповідання Марка Вовчка, сиріч Марії Олександрівни, той впевнився, що всяке діло жінкам під силу, серденько, — сказав Тарас.
— Ви не один закоханий в пані Маркевич… — багатозначно мовила Варвара Яківна й зиркнула на Куліша.
— Я — особливо, серденько.
— Чому?
— Бо ще не бачив її саму, а тільки душу — ніжну й за всіх скорблящу…
— Тілом вона ще ліпша, — хмикнула. — Принаймні так вважають чоловіки…
— Напевно, стіл уже накрили, — заметушився Пантелеймон. — Сьогодні в нас такий-бо гість! Не гріх по чарці випити. Не виділися дванадцять літ!..
Вже за столом, піднісши руку з чаркою, ударив найболючіше.
— Панове, прошу випити за нашого Тараса-воїна, що повернувся з далеких меж держави по доброті царя-отця! Тепер ми в змозі, — дякуючи таки ж цареві, — не тільки так писати, як то велить нам совість, а й видавати. Може, нескромно мовлю, коли скажу, що руки мені сверблять привести в належний стан розхристану козацьку музу…
— Паньку, побійся бога! — мовила його дружина.
— П'яненьку навіть музу, — підвищив голос, — найкращого з поетів наших усіх часів. Хай вибачає за ці слова, бо мовлені вони єдино, щоб наш народ звеличився…
— Для цього конче треба принизити його окрасу? — спитав Василь.
— Я все сказав, — велично закінчив тост незрушний Пантелеймон. — За гостя!
— Він заздрить вам, як заздрив колись Сальєрі Моцарту, — шепнула, цокаючись з Тарасом, пані Карташевська. — Й від того дужче й дужче втрачає глузд…
— Жаль… Він талант!.. Усе, за що не візьметься…
— До дна, до дна! — гримів господар, змушуючи всіх пити так, як він бажав…
…Не тільки кажуть, світу, що у вікні. Допоки Куліш вагався й вередував, Кожанчиков віддав складати новий "Кобзар"… І тут втрутився синьомундирий всевладний шеф жандармів — наклав ведмежу лапу. "Підбурлива його поезія. Заборонити!.." Оце тобі цар-батечко й ласкаві його опричники!.. Так, ніби клятий Микола-Тормоз і не вмирав, а й досі благополучно царствує. Достойний син катюги батька!..
Коли йому принесли цю новину, найперше, про що подумав, — гроші. Як добре, що він не взяв їх у видавця і не потратив! Кліпав би тепер очима…
А потім душу виповнила липка журба. Не сподівався, що імператор його зустріне, як рідний брат, і все ж гадав, що вірші йому дозволять видати. Хоч ті, які були друковані й допущені колись цензурою. Аж ні!.. Михайло Лазаревський звістив йому невдачу і, не знайшовши, чим утішити, подався геть…
Різець валився з холодних рук. Надворі гуляла рання віхола, й з вікна нещадно дуло — аж сніг білів на підвіконні…
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька, ще й дібровонька…
Художника вони ще якось терплять. Малюй собі. Щоправда, під наглядом начальства Академії… А вірші — зась!.. Якби писав їм оди та панегірики, то мав би все — і славу, й гроші, й твори в кількох томах, як дехто… Шерега книг у золоті!.. Шекспіра так не видавали, мабуть… Чи ти не заздриш?.. Заздрити чужій біді? Немисліе і слабосилля в усі часи бундючилися, ховалися в блискучі лати!..
Відчув, що змерз. Підвівся, з жалем глянув на дошку з "Притчею про робітників на винограднику", яку йому весь час кортіло поліпшити, допрацювати, хоч та була давно готова, й пішов нагору. Може, там трохи затишніше… Та й мав нагальне діло — писать листи. Сьогодні настрій саме як для листів. Колись, як вів щоденник, гасив у ньому тугу. Тепер же — хоч напише комусь листа… За весь цей час, відколи у Петербурзі, з душі зненацька вихлюпнувся один лиш вірш; ще влітку…
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…
Це, власне, сон про волю. Чекання волі… Де вона? Не випускають із рук пани. Все радяться, хитрують, тягнуть… Така у них натура вовча… Скільки його помучили, як випускали із тих солдатів!.. І в Нижньому держали кілька місяців… Тепер примкнули, як пса, в столиці. Вірші його також тримають на ланцюгу. Підбурливі!..
Прийняв книжки і сів до столу. Мабуть, в його душі немає вже живого місця — стільки туди жбурнули каменів!.. Панько й собі… Розхристана, п'яненька муза, каже… Він ще тоді, у Києві, хотів її позастібати, витверезити на свій манір!.. Ні кроку від етнографії! На хутір всі, на хутір! Наїстись сала й ждати!.. Чого діждешся сидячи? Без боротьби, без праці й жертв в ім'я народу, волі!.. Вже й так хто хоче, той і скубне. В Москві затіяли нову газету, слов'янську ніби, "Парус". Вже видали "універсал", в якому всіх згадали, крім українців. Нема таких і не було!.. А Максимович, — учений муж, знавець слов'янства й рідної таки ж історії, — не вчув зневаги в тому і просить слати вірші в ганчірку ту, почеплену на щоглу мракобісся й самодержавства!..
Вмочив перо, підсунув чистий аркуш… Ні, спершу він напише лист Марії, його дружині дивній, щоб зм'якшити узяту болем душу й не вдарити занадто боляче наївного анахорета. Вона його не позабула, передала йому привіт… Землячка справжня, щира!.. Ось наче бачить її лице, поставу, рухи…
"Спасибі Вам, моє серце єдинеє, за Ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що Ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що Ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та й мене, сірому одинокого на чужині, не забуваєте. Спасибі ж Вам ще раз, моє серце єдинеє.
Якби ще Ви згадали про те, що я просив Вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла, то ще було б так. А Ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж Вам нагадую. Я Вас просив, щоб Ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як Ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині…"
Зітхнув, оглянув свою оселю вбогу, як сирота, й торкнувся знов пером паперу:
"На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а Ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте Мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зустріну її…"
Він уявив ту гору, і ту вербу, і дівчину, яку Марія… От би знайшла на себе схожу!.. Весняний тихий вечір… У небі повний місяць, і солов'ї витьохкують… А зір, а зір!..
Прогнавши миле видиво, закінчив мерщій листа й переписав до нього "Сон". Хай прочитає… Може, на ці рядки впаде росою чистою її сльоза — й не буде для нього щастя більшого!..
І справді, лист до Михайла Олександровича потому вийшов стриманішим, хоча по суті своїй одвертим, безкомпромісним. З "Парусом", який пливе кудись назад, а не вперед, поетам не по дорозі. Поет — провісник, лицар прийдешніх днів і волі!.. Вже й рік кінчається, а щось її не видно, одні чутки… Раніше хоч про цю "велику милість" всі говорили, а нині вже попритихали. Благо, яке творять обіцянками, переростає поволі в зло… А може, пани навмисне вигадали підступну гру у визволення селян, щоб пригасити жагу до волі, вбити бунти майбутні в зародку!..
Схопився з місця біля стола, жбурнув перо, яким збирався писать адресу Максимовича… Вони морочать голови та похихикують собі в кулак, а ми ждемо, а ми різцями бавимося тоді, коли потрібно братись за сокири!..