Сонце уже мостилось на ніч. Міст парував, нагрітий, немов димів. Над ним стояв серпанок, в якому все заломлювалося, зміщалось, грало хвилями… Марія вже, мабуть, десь за містом, вже чує пісню жайворонка, струмочків спів… Напевно, по тій дорозі їхатиме, якою він колись прийшов етапом до Петербурга, зимою, в драних чоботах… Бр-р! Страшно згадувати, а як було те пережити!.. Етапом його водили двічі: із Вільна у Петербург та з Оренбурга в Орську. Не так уже й багато, як для імперії, де кожне слово правди — державний злочин… Возили ще казенним коштом, як благородного. І все бігом, мов на пожежу… Скільки даремно грошей витратили! А їх добуто працею, солоним потом…
— Господи, він тут стоїть, милується собі Невою, а я гасай, розшукуй! — почув знайомий голос. Микешин біг до нього від Академії.
— Знов щось горить, кудись потрібно їхати? — спитав, іще в полоні своїх думок.
— Вас хоче бачити Федір Петрович, віце-президент! Де ви були?
— Якесь нагальне діло?
— Звичайно!
— Може, волю дали селянам? Так ніби ще…
— Подати слід прошення.
— Куди, про що?
Микешин схопив його за руку й потяг від сфінксів до Академії.
— Сьогодні Рада буде, й граф просить вас негайно дать прошення про те, щоб Рада вас удостоїла звання академіка гравірування! — гукнув уже біля дверей.
Ця новина його приємно вразила. Він не казав про те нічого графові, графині теж не натякав. Звичайно ж, вона шепнула мужеві, що досить уже Шевченку поневірятись ні в сих ні в тих… Ба, він жалівся якось, що офіційно влада його вважає лиш відставним солдатом!.. Свята душа…
— Чого так спішно? Треба ж було подумати та відібрати краще з моїх робіт…
— Ми всі під богом ходимо, — сказав Микешин тихо. — І під царем… Боюсь, що граф пізніше не зможе вам вчинити такої ласки.
— Я чув плітки, що графа жде відставка…
— На жаль, то щира правда. Сам граф сказав мені про це.
— Жаль…
— Царська воля!
В майстерні, поки Тарас роздягся, Микешин збігав на антресолі й приніс папір, перо та каламар.
— Мені писать? Чи ви самі?
— Сідай пиши… Будь ласка… А я займусь офортами. Перебирав свої малюнки, звалені в одну чималу купу на розі його робочого стола, й ставало йому невесело. Так мало, мало зроблено! Відклав "Святе сімейство"… Жбурнув назад… Хіба оцей?.. Нівроку! "Притча про робітників на винограднику", за Рембрандтом…
— А що писати?
— Шапку вже начертав? Тоді пиши… Якби ж воно по-людськи!.. Язик зламати можна на цих крючках чиновницьких…
— Коли скінчили ви Академію?
— У сорок п'ятому.
— А що дасте на розгляд Ради?
— "Притчу про робітників на винограднику" та… "Приятелів" Соколова… — сказав Тарас невпевнено.
— Чудово! Я писатиму, а ви знайдіть відбитки, які виразніші…
— А може?..
— Цих достатньо. Коли б я міг утять такі!.. — підвівся. — Прошу автограф, ваше благородіє!
Тарас проглянув (ловко!), вмочив перо і підписав: "Художник Т. Шевченко". Вгорі поставив дату: "16 квітня 1859 р."
Микешин схопив папір, офорти й побіг здавати: Рада уже збиралася.
Тарас же сів, знеможений, на свій диван. Церата була липка на ньому, аж ніби вогка. Дивно, після повернення із місць свого заслання не годен він хвилюватися, вирішувати раптово щось. Йому стає від того млосно, серце кудись немов дівається, лишаючи замісто себе хоча й не сильний, але тупий, тягучий біль. Не потурає своїй цій слабості — встає і йде на вулицю, де свіжий вітер…
Звівся, вдягнувся й вийшов. Сфінкси хтозна-чого його тягли до себе. Може, тому, що тут колись прожив останні свої хвилини рабства, чекаючи на час, призначений йому для щастя друзями і вчителями, а може, в них знаходив щось притаманне власній буремній долі. Вони також привезені в Санкт-Петербург, і їм так само холодно під нежарким північним сонцем… Правда, вони камінні, мертві… А втім, що знаємо ми про природу світу, про таїну його буття!..
Нева була вже іншою. Текла вже чорно-білою, бо криги стало менше… А на Вкраїні, а на Дніпрі!..
Микешин не дав йому побути на Україні. Прийшов, став мовчки поряд.
— То що, відмовили? — спитав Тарас.
— Та ні… Визнали призначеним вас в академіки і задали програму на це звання… Вхопили шилом патоки!
— І це вже щось, — розважив його Тарас. — 3 солдатів в академіки! Оце було б незвично. А так усе в порядку. Щоб "осознал" велику честь…
— Толстой також засмучений. "Не встиг, не встиг!.." — скрушається.
— Спасибі вам за вболівання, — обняв Тарас Михайла. — Поїду на Україну!.. А там не має значення, хто я такий за чином.
— Хто зна, хто зна… — сказав Микешин журно. — Чин — це магічна річ! Принаймні в нас, в імперії…
— Я маю чин — кобзарський, і для людей цього достатньо!
— А для жандармів?
— Мені аби на Україну! А там уже, що бог дасть… — сказав Тарас. — Дихну, води нап'юсь Дніпрової і…
— Що?
— Не знаю… Буду знов сином волі, правди!..
— Щасливий ви… — сказав Микешин. — Маєте таку любов у серці!..
…Ту першу добру звістку йому приніс Михайло Лазаревський. Сам видавець Кожанчиков сказав йому, що цензор Палаузов схвалив рукопис "Поезія Т. Шевченка. Том перший" і написав про це належний рапорт до комітету.
— І що Дмитро Юхимович? — спитав Тарас.
— Сказав, що риба в сітці! Хоч зараз йди й бери завдаток.
— Справді?
Для нього це були не гроші, а зустріч з рідним краєм. За них він міг поїхати й прожити там до осені чи й до зими!..
— Він знає, як ти прагнеш на Україну, — сказав Михайло лагідно. І якось надто тихо.
Тарас хотів спитати його про це, та пригадав, що тут виною не Лазаревський, а серце його натруджене, що не витримує раптових змін і потрясінь — чи добрі вони, чи злі… Сів на діван…
— О! Їхатиму через Орел, то зазирну до Федора, в його контору! — радо гукнув Тарас.
— Він жде давно, бо знає, що ти збираєшся…
— Дозволять мені поїхати? — спитав ураз, згадавши, що він під наглядом і що його вже рік нікуди не випускають із Петербурга.
— Хтозна… Як Долгоруков скаже…
Тарас схопився з місця і заходив майстернею. Мов звір у клітці. Доля його залежить од того, що спаде на думку шефу синьомундирих чи ще комусь!..
— Чого ото мордуєшся? — спинив його Михайло. — Може, ніщо й не стане на перешкоді. Вже рік минув. Ніхто тебе не зачіпав…
— Забув про книжку в Лейпцігу? Сам Долгоруков…
— Ніби ж ти їм довів. Принаймні більше не викликали у той вертеп…
— А книжка й досі ще у цензурі!
— Гадаєш, це не без жандармів?
— У нас вони, куди не ткнись. Все обплели, обплутали й вичікують, щоб ухопити чергову жертву!.. Михайло аж оглянувся, втягнув у плечі голову. Тараса це розвеселило.
— Тут кислота, шкідливі різні випари… Коли б сидів десь хтось із них, то неодмінно чхнув би.
Всміхнувшись ніяково, Михайло глянув скоса на мідну дошку та причандалля, яким Тарас гравірував, і мовив другу новину:
— Пантелеймон чкурнув таємно із Петербурга…
— Я чув.
— А де з'явився, знаєш? У Дрездені, біля Марії Олександрівни!
— Вже так таки й біля Марії?
— Принаймні в тому ж місті.
— Геть з глузду з'їхав чоловік, — сказав Тарас. Йому було і жаль Панька, і прикро з того, що розпочате з розмахом таке потрібне, корисне громадське діло, як друкування, полишене на друкаря. Хоч Каменецький розумний, щирий і послідовний в правді, він без господаря, ким є Куліш, мов кінь стриножений…
— Кажу, піду вже… — ледь-ледь торкнувся його руки Михайло.
— Дякую тобі за вість!
— То взяти у Кожанчикова для тебе гроші?
— Візьми, — мить повагавшись, сказав Тарас. — Без них мені не бути на Україні…
Коли Михайло вийшов, Тарас зітхнув полегшено. Нарешті, прояснилося! Точніше, є просвіток. Бо як не дасть князь Долгоруков дозволу, то й гроші не допоможуть йому здолати відстань між Петербургом і милим рідним краєм, де він не був… дванадцять літ!..