Схопився, кинув книжку й пішов шукать господаря. Знайшов його у кабінеті.
Слухай, Павле Абрамовичу! Дозволь мені намалювати твою парсуну. Посидь хоч, поки прийде ваш Лапа й лікар… Руки сверблять до праці, скучили!..
— Гаразд, малюйте, — скипув високо брови. — Щоб схожий був!
— Як бог дасть, — сказав Тарас. — Принаймні вас по ньому знатимуть нащадки наші… Скажуть: таким він був, Овсянников…
— Тоді малюйте гарним!
— Яка душа — такий портрет. А душу не приховаєш…
— Ви чарівник?
— Художник. І в цьому суть!..
Острашений таким прологом, Павло Абрамович по спокійно всидіти, весь час його тягло підвестись, глянути, який він є в очах людей, художника.
— Не сіпайтесь, бо вийде в нас одна якась судома, — впиняв Тарас.
— Цікаво ж…
— Душа не зовсім чиста? Є каламуть?
— То ви ще й піп?
— Крий боже!
— Навіщо ж вам борода?
— Для форсу.
— Тепер не в моді бороди.
— Тому й завів. Щоб бачили й непросвіщенні люди, що діють з нашим братом батьки-царі.
— Ви — мстивий?
— Ні. Упертий і послідовний… А втім, у нас з Миколою смертельний герць…
— Якщо з царем — ви виграли, оскільки він вже мертвий, а ви живий.
— Є Олександр…
— Ну, цей не схожий зовсім! Всі кажуть так.
— Побачимо…
Розмова була слизька й на тому згасла.
Десь за годину Тарас зітхнув полегшено, поставив дату, підпис і урочисто вручив портрет господареві. Той глянув з острахом, а потім ледь усміхнувся.
— Ну, як душа? — спитав Тарас.
— Нівроку… Спасибі…
— Йду гуляти! Я чесно ждав до двох годин. Посвідчите?
— Ідіть. Портрет посвідчить. Ну, й добра чарка!.. Випогодилося. Аж на бульварі Тарас помітив цю переміну. Місто повеселішало, всміхаючись хрестами храмів. Тут є старі, первинні, ще тих часів, коли смаки й таланти були високі, чисті, а є і «ступа», зведена немов самим Миколою: П'ять товкачів її он видно… Справді, до чого б він не торкнувся, цей імператор, все набува потворності!.. Виходить, несмак того, хто має владу, розходиться, немов отрута, тонкими жилами усіх мистецтв?.. Жінки і ті якісь безбарвні й немічні… А хоч би тобі одна красуня чи навіть просто звабна!.. По-твоєму, і тут Микола винен? Ти просто все готовий звалить на Тормоза, як називав цього царя святий вигнанець Іскандер[14]. Жінки принаймні… Жінка — тонке створіння, квітне лише в теплі, любові, а цей тиран усюди сіяв холод, тупу байдужість ката і солдафона!..
Позаду враз почувся сміх. Дзвінкий, дитячий — наче задзенькотіла весело, радіючи весні, синиця. Оглянувся і вгледів зграйку діток, що наближалася якимось дивним плетивом. Не міг збагнуть, чи танцювали вони отак, чи гралися, чи просто йшли, як ходять тільки діти, що вирвалися па вільну волю… А втім, ці юні птахи не знали клітки, пурхали, куди хотіли. Костюми їхні були якісь химерні, мов театральні. Дівчатка всі, — їх троє, — у коротеньких, в дірках, мантильках, що рук їм зовсім не прикривали, на хлопчику ще й капелюх з пір'їною… А на ногах!.. Чиї вони, яка біда їх вигнала напів-одягнених на цей бульвар осінній?..
— Не знаєте, де тут кондитерська? — спитав у них. Спинилися. Чотири милих личка, розчервонілих од бігу й холоду, мов соняшники, осяяли сумний бульвар.
— Тут недалечке, дядю! — озвалась старша дівчинка, якій було десь, може, років вісім. — Як хочете, ми проведемо.
— Дякую. Як звать тебе?
— Я — Катя.
— Надя, — зробила кніксен меншенька.
— А я — Докійка, — тихо всміхнулась третя.
Хлопчик дивився мовчки. Чистими, як джерело, очима.
— Мене Тарасом кличуть. А як тебе? — присів Тарас до нього.
— Сашко.
— Ведіть мене в кондитерську! Бо страх, як хочеться чогось смачного…
— Там є солодкі пиріжки, — сказала Катя. — Чудо!
— Багато їх?
— Отака гора!
— А ви чиї?
— Арбеньєвські. Наш татко — Друга скрипка в театрі Варенцова, — сказала гордо Катя.
— Колега, отже…
— Ви теж музика, дядю?
— Ні. Я художник… О, ми прийшли! Заходьте. Вони зам'ялися біля дверей, позиркуючи одне на одного, тоді несміливо переступили страшний і звабливий поріг кондитерської і вклякли, причаровані горою диво-ласощів.
— Всім пиріжків! — гукнув Тарас. — По п'ять на душу.
— Мама!.. — зітхнув Сашко і засміявся…
Лапа прийшов-таки. На другий день. Високий, бравий полковник гвардії не схожий був на поліцмейстера, хоч обіймав таку посаду в Нижньому.
— То де тут наш претяжко хворий? — спитав з порога весело.
Тарас поклав малюнок та олівець, підвівся.
Тримаючи в своїй руці Тарасову, пан старший поліцмейстер звернувсь до лікаря, що увійшов услід за ним:
— По-моєму, ця борода, шановний Август Генріхович…
— Так, це симптом серйозний, — озвався лікар. — Гартвіг! — вклонивсь Тарасові.
— Він хворий геть! — розвів руками Лапа.
— Я, ваше благородіє, такої ж думки. Треба складати акт.
— Пишіть, пишіть. Куди йому вертатися в той Оренбург!.
— Смертельно, — дістав папір і сів до столу лікар. — Не можемо ми взяти гріх на душу…
Хоч розумів всю їхню гру, Тарас і справді раптом відчув себе недужим. Під серцем стало холодно, а потім там, де серце, зробилась пустка…
— Довго я тут хворітиму? — спитав так сумно в лікаря, що той аж звів на нього великі карі очі й сказав у тон:
— Аж доки ваші друзі у Петербурзі не виклопочуть ще більшу царську милість…
— А височайші милості — найкращі ліки жаждущим попасти до столиці! — прорік, піднісши палець, пан поліцмейстер. — Істинно тобі глаголю, сину мій!..
— Павле Вільгельмовичу, ви не були колись ченцем чи ксьондзом? — спитав лукаво Гартвіг.
— Не був. Бо вельми любив панєнок пєнкних!.. — зітхнув полковник. — Мама ж моя так мріяла!..
— Сердешна… Акт готовий! — підвівся лікар. — Ваше преосвященство, отут засвідчіть підписом — і можна йти…
— А могорич?! — обурився громоподібно Лапа. — Хазяїн, де шампанське?
Овсянников, що, певно, ждав цієї миті, вніс тацю з пляшкою, яка спітніла, й келихами.
— Пся крев!.. — всміхнувсь у пишні вуса пан поліцмейстер. — Хворість потрібно час від часу гарненько сприскувати щоб не взяла над чоловіком гору…
— Павле Вільгельмовичу, ви не були колись моїм колегою? — спитав удруге лікар. — Такі знання…
— Кепкуй, кепкуй — зостанешся без клієнтури… — сказав крізь зуби Лапа. І вистрелив у стелю корком…
…Сидів і ждав, прикутий до Волги й Нижнього. Сполохані його листами, санкт-петербурзькі друзі, що вже раділи визволенню його з солдатчини, зітхнувши тяженько, взялися знов до діла. Чи буде цьому кінець?.. Із Нижнього до Оренбурга пішла також депеша: що, мов, та як? Там був новий командуючий, Катенін, родич нової пані Білозерської… Так, так, Василь узяв та й одружився!.. Це ж скільки йому? За тридцять… Пора! Бо зараз як не одружиться, то довго буде… Декому вже сорок три, а й досі… Куди б він мав привести жінку — в казарму?.. Справді, не до одруження йому було. Та й де в тому Новопетровському знайти дружину?.. Забути, викинути геть з голови той форт, і ту пустелю, і те життя!..
Бульвар, яким він звик тепер гуляти, стояв уже без листя, притрушений злегка сніжком. На жаль, не встиг до холодів намалювати усі місця цікаві, щоб мати взимку над чим трудитись. Видно, він зазимує в Нижньому, бо й досі ще не знає толком, що сталося і що його жде попереду. Михайло, слава богу, прислав недавно грошей, і він тепер не почуває себе набридлим гостем. Вже другий місяць, як він «гостює» в Нижньому!.. Перезнайомився із товариством, звик сам, завсідником став у театрі… Є там одна артистка — жива душа, а інші — так собі… Ця Піунова Катя…
— Добривечір! — почулось знане, рідне. Задумався і не помітив Шрейдерса, що йшов йому назустріч. Земляк також, із Київського університету.