Знайшов низинку, викопав руків'ям ложки ямку, встромив вербу й загріб руками, спушуючи жорстку холодну землю. Рости здорова!..
З моря городом шаснув вітер, крутнув пісок, бадилля, помчав у степ. Лягав на землю вечір. Чужий, холодний, виповнений таємних звуків, шерехів… У форті зблиснув вогник. І не погас…
…Відколи він на Мангишлаці, ніхто з колишніх друзів не обізвавсь до нього. Писав Варварі і Лизогубам… Ні слова, ні півслова!.. Гадав, весною, із відкриттям на морі навігації, прийдуть листи. Приходили човни поштові з Астрахані, але йому нічого не привезли… Чи повмирали вони там всі на Україні, чи відцурались його в біді?..
Проте весна послала йому таки три радості. Найпершою була верба, що прийнялась. Коли йому про це сказав городник, він так зрадів, що ладен був цілувати кожну набухлу бруньку. А пахне як! Заплющить очі й слухає її весняні, ледь терпкуваті пахощі, а серце вже на Україні, в Кирилівці, в леваді тій, куди збігає їхній старий ставок…
А друга радість — діти. У коменданта, який вже кілька років жив удівцем, були два хлопці, й Антон Петрович (він так дозволив звати себе віч-на-віч) їх доручив Тарасові як вчителеві письма й лічби.
У травні прийшла і третя радість. Із Гур'єва баркас привіз йому двох оренбурзьких друзів — Залеського і Турно Людвіка, що прибули під керівництвом штабс-капітана шукать вугілля на Мангишлаці.
Він вийшов стріти човен, — ще сподіваючись на лист із краю рідного, — і раптом серед кількох військових, що прибули, побачив Броніслава!
— Залеськийі! — крикнув радісно. Той озирнувся, кинув якийсь мішок, що тяг з човна, й підбіг, обняв.
— І Турно тут, — сказав крізь сльози. — Людвік! Вилізши з тісного трюму, Турно засяяв весь.
— Невже Тарас?!
За мить він був також в обіймах.
— Звідки тобі відомо стало про наш приїзд? — спитав Залеський.
— Просто прийшов зустріти пошту… — признався щиро. — Жодного тобі листа, відколи тут!
— Бідаха…
— Що нового? Пан Обручов уже оговтався після доносу? — спитав Тарас.
— Ти що, не чув, що в нас вже інший губернатор? — втрутився Людвік.
— Ні. Хто?
— Перовський.
Серце Тараса тьохнуло. Це ж той вельможа, який просив за нього Дубельта! Нехай не сам, а на прохання інших, але просив. Тепер, як мовиться, йому і карти в руки!..
— Ти з ним знайомий?
— Трохи… Точніше, він знайомий моїх знайомих…
— То, може, він, — зрадів Залеський, — викличе тебе хоча б до Оренбурга?
— Боюсь уже й надіятися…
— А поки що поїдеш, може, з нами?
— Куди?
— Шукать вугілля на Каратау. Ти ж мав туди поїхати з Хомою Вернером. То що?
— Хоч бісу в зуби, аби від муштри далі та від казарми! От тільки що нам скаже пан комендант…
— Маєвський… — стишив голос Броніслав, — з таких, як ми, засланців… У цих краях з тридцятого… З тобою як?
— По-братньому.
— От бачиш… Ну ж, допомагай, колего!
Вони всі троє метнулись дружно до баркаса й взялись до праці.
Вийшли в похід, споряджені усім, що треба мати мандрівникам пустелі. Сам комендант Маєвський подбав про те; ще й перевірив напередодні виступу, чи все гаразд.
Напевно, справді згарячу, — як висловився хтось із солдатів, що супроводжували обоз, — вони здолали за перший день аж тридцять верст і зупинилися в урочищі Ханга-Баба, де, як не дивно, води було достатньо хоч і на полк. Увечері, коли прийшли, розгледіли старі товстенні стовбури, піщану гору й кілька малих надгробків. А на зорі очам відкрився цілий давно завмерлий, печальний світ. Із того, що тут були колодязі й жива вода джерельна, неважко визначити, що в краї цім колись давно буяло людське життя. Надгробки та мавзолеї німо про це розказували мандрівникам.
— Чому в оцій долині лишились тільки мертві? — озвався сумно Броніслав. — Вода й дерева свідчать, що тут була оаза…
— Десь під піском, напевно, є родючий грунт, — оглянувся довкола Людвік.
— Війни. Чи мор якийсь, — сказв Тарас. — А може, й зла неволя… Народи, що живуть під гнітом інших, лишають тільки такі сліди… Все гине в них… Мистецтво, дух, ремесла… На що були великі й мудрі елліни, а як попали під владу римлян, виродилися, звелись нінащо… Воля — це як вода в пустелі чи сонце в нас, на Україні!..
— Сумну ти мовив правду, — зітхнув Залеський.
— Страшно!.. — повів плечима Турно, — Це й ми колись… Замовкли, бо підійшов Антипов, начальник їхній, штабс-капітан.
— Чого носи похнюпили? — спитав бадьоро. — У Польщі нема такої пустелі?
— Нема.
— Дай боже, щоб не було…
— Складайтесь. Скоро рушимо.
— А можна нам намалювати цей краєвид? — спитав Залеський.
— Можна. Якщо зберетесь швидко, — махнув рукою штабс-капітан і відійшов.
— Мені також?.. — несміливо спитав Тарас Залеського.
— Нам — це, Тарасе, тобі й мені, бо Людвік наш не знається на малюванні.
Йому тремтіли руки, як діставав паперу аркуш та олівець, а в грудях щось таке п'янке здіймалося, що ладен був сміятися, кричать, співати… Зараз, ось зараз він торкнеться чорним грифелем до білого, м'якого поля, і приспаний, прибитий хист озветься, повернеться з глибин душі, як то було уже не раз!..
— Вгамуйся… Тут ти зможеш помалювати донесхочу!.. — помітив його душевний стан Броніслав.
— До бога звідси ближче, ніж до царя, — всміхнувся Людвік.
Справді, він малював потому скрізь, де зупинялась експедиція. А в Каратау, коли знайшли вугілля і стали міцно табором, узявся навіть до акварелі, хоча пісок, що проникав усюди, знай заважав…
Вертався з портфелем начерків і вже готових сепій та акварелей. І з острахом перед прийдешнім… Кожна верста, подолана на цім шляху, вкорочувала його пустельную волю і наближала муштру, придирки ротного, ганьбу щоденних обшуків, які йому вчиняли всі його тупі наглядачі. Від форту він ішов завжди попереду, а нині плівся ззаду, примушуючи себе брести гарячим, — хоча скінчилось літо, — сипким піском.
— Чи ти, бува, не занедужав? — пождав його Залеський. — Сядь на коня.
— Спасибі. Я здоровий…
— Стомився?
— Ні… Не хочеться мені в казарму… Йду, наче пес до ланцюга…
— А може, там уже тебе чекає наказ вернутися до Оренбурга! Ти ж бачив, я послав ще з Каратау лист Сераковському і попросив його сходить до Герна, поклопотатися…
— Перовський — це не Обручов… Герн не посміє навіть його просити…
— Знав би ти Сераковського! Він сам знайде хоч сто шляхів до визволення тебе з казарми цього забутого людьми і богом форту!
Тарас всміхнувся.
Стрінеш його — вітай і поцілуй за мене. Як кажуть, намір — вже половина діла. Йшли довго мовчки. Знали, що сподівання їхні спираються
Ц лише на пристрасну жагу до волі, на віру в те, що вічного нема нічого в світі…
— Візьми мої малюнки, — сказав Тарас нарешті. — Хоч котрі вже готові… Пошли комусь із друзів на Україну… Нехай продасть чи так віддасть, аби у добрі руки…
— Пошлю в Одесу до Венгжиновського.
— Ще нагадай, щоб стрівся із Рєпніною і розповів, як тут живу. Я написав їй іще зимою, а відповіді нема й нема… Ніхто мені не пише; мов оніміли…
— Слухай! — аж зупинився Броніслав. — А може, їм заборонили тобі писати? В душу йому війнуло холодом.
— З якої речі?..
— В Орській, — ти ж сам казав, — тебе і в тому звинувачували, що листувався з друзями!
— Я ж пояснив, що заборонено мені писати вірші.
— Для них писати то, перш за все, писати комусь листи.
— О господи, — зітхнув Тарас, — чи буде край моїм стражданням!..
Валка була уже далеко, й вони пішли шпаркіше, щоб не відстати зовсім. Пустеля ця таїла в собі не тільки спрагу, голод, а й небезпеку зустрічі з арканом чи з булатом шаблі вершника, що набігали іноді аж від кордону з Хівою…
…Весна йому принесла дивну звістку з його землі, з його села. Єдину за шість останніх років.