— Багато треба грошей? — спитав у повній тиші Симиренко.
— Та як для кого… Тисяча, а може, й більше! Платон дістав хустинку, тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, і мовив:
— Ви, Григоровичу, готуйте все, вирішуйте свої діла з цензурою. А гроші будуть. Вишлю, як тільки стане ясно, яку потрібно суму.
— Я поверну, — сказав Тарас поспішно. — Грошима чи книжками. Книжками ліпше…
— Згода.
— Боїться, щоб від тисячі не занепала фірма "Брати Яхненки і Симиренко"! — гукнув Кіндрат Михайлович. — Ну й молодця. Бо хто ж іще за нас подбає!..
Тарас нахмурився, вловивши в жарті присмак тієї зверхності, яка завжди з’являється у благодійників.
— Прошу, прошу до столу! — ввійшла привітна господиня, що, видно, тут завжди була душею товариства.
На другий день уранці Тарас разом із сонцем прийшов у сад. Хропаль та доньки спали, й він вибиравсь навшпиньки, немов тікав. Навмисне вийшов босий. Хотілося відчути пружну землю, траву, росу. На спориші посеред двору застиг, заплющив очі, вслухаючись у теплий літній досвіток, у те, як ноги лоскітно холодять краплі, збиті його ходою… Яка це розкіш!.. Груди аж розпирав радість… А може, він ще й досі в Новопетровському і це йому лиш сниться?.. Ні, пахне терпко зеленню, вуркоче ніжно горлиця, і крізь повіки видно м'яке, розмите сяйво… То сходить сонце… Ласкаве, добре сонце його землі, його Вкраїни милої!..
В сад увійшов уже з розплющеними очима: зробилось раптом страшно, що вся краса ця зникне, коли її не берегтиме зором. Ось скоро вже два роки, як зняв мундир, як виїхав з Новопетровського укріплення, а й досі не може в те повірити усім єством, здолати жах пробудження, що нависає над ним мечем дамокловим.
Найпершими його зустріли вишні, що вже ледь-ледь займалися. Він уявив собі на мить, як гарно тут, коли цвітуть, і так йому зробилось жаль, що не приїхав у перших числах травня і не побачив того земного дива… Далі рядами йшли ще молоді, та вже з плодами яблуні. Маленькі, геть пухнасті, тендітні яблучка пахтіли зелом, всохлим недавно цвітом… Груші ж, — чи грушенята, скорше, — нічим йому не пахли, мов берегли запас казкових пахощів на час урочий стиглості… А по межі — тополі вряд. Немов дівчата вийшли водить танок…
— Милуєшся? — спитав Олексин голос.
— Який садок!.. — зітхнув Тарас, не озирнувшись.
— Мав би ти десь пристанище…
— Купити хочу біля Дніпра хоч невеличкий шматок землі. На горах десь…
— Купуй. А ми тобі посадимо такий садок! Тут шкілка є, садівники, а по Дніпру вже ходить наш пароплав… Вважай, що сад у тебе є.
— Спасибі. Тепер мені ще дужче хочеться поставити у цьому краї хату й осісти тут.
— Додому тягне?
— Треба на Україну! Гріх залишати матір, коли біда… Скажи, ласкав будь, шаблю зробити важко?
— Просто, як є майстри і є потрібна криця… — знизав Хропаль плечима.
— Ну, а пістоль, рушниці?
— Хто вміє, зробить.
— А хто не вміє?
— Вивчить і зробить теж. Аби стояли руки до ремесла… Зброярню тут відкрити хочеш?
— Що ти!.. Згадав, як люди з палицями йшли на багнети…
— У Корсуні?
Тарас кивнув. Постояли якусь часину мовчки й пішли залитим сонцем ранковим садом. Роси…
— Я геть забув тобі сказати! — вдарив Хропаль себе по лобі. — Вчора я стрів Добржинського, пристава нашого, і похвалився, що ти у мене гостем, так він зрадів, схопився мов опечений і почухрав доповідати справникові.
— Не залишають мене і тут у спокої, — сказав Тарас. — Живу весь час під наглядом синьомундирих…
— Певно, велика птиця? Страшно!..
— Що я для них: старий, недужий, вимучений — таки ж по їхній милості! — десятком років муштри…
— Е—е, не скажи! — змахнув Хропаль руками. — Тарасе, ти не уявляєш, ким став Кобзар Шевченко для України! Ти повернув їй душу, вдихнув надію!..
— Досить, — спинив Тарас господаря. — А то заплачу… Все цс я міг зробити і не зробив… Бо знехтував премудрим правилом, що заповів месія учням: "Будьте мудрі, як змії, і кроткі, як голуби". А я не був ні тим, ні тим. Я просто йшов, із піднятим одчайно й чесно заборолом…
— Хто знає… Може, тим і страшний ти цареві й панству, що просто йдеш, що зневажаєш і їх, і силу їхню. І людям ти такий миліший. Народ одважних любить, без заборол.
— Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж боюсь ускочити в нову біду, я хочу жити щасно, дружину мати, діток…
— І все ж, коли б тобі сказали, чи те, чи те, що вибрав би? — спитав Хропаль не без лукавства. Тарас зітхнув.
— От бачиш! Не станеш ти ні голубом, ані змією. Ти — Прометей!.. Як хтось учора висловився, щоб ти не чув…
Тарас хотів сказати щось, заперечити, проте не зміг: забило дух від хвилювання. Згадав, як слідчий назвав його, збиткуючись, високим цим іменням, і як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во краї цім і цім народі. Мабуть, він недаремно прожив життя, пройшов по муках, душу поклав за волю та Україну!..
— Ходімо вже… Поснідаємо і на завод, — сказав Хропаль. — Сьогодні ти побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речі, — стишив голос, — прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав…
Стежка їх привела в густий квітник, де стільки буяло барв, що боляче було на них дивитись.
Тим часом з хати вибігло до них дівча. Тарас розставив руки, піймав його, підняв високо над головою.
— Добре моїй Катрусі спалося?
Дівча сміялось, мружачись від сонця, вмитого погожим ранком. Горлиця йому вторила, гупав десь, ніби в бубон, одуд, гула бджола…
У коридорі гупали чиїсь неквапні кроки й охриплий бас мугикав пісню. Мабуть, хтось загуляв і тільки зараз весело вертавсь додому. Добре буть молодим художником, надією професорів!.. Яке тоді високе все і чисте, які чарівні мрії п'янять щасливе й дуже юначе серце!..
Ліжко було тверде, й від того бік йому закляк, поболював. Десь просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися, поправить ковдру… Треба!.. Напружився і важко сів. Потому ліг на спину й укрився… От би зараз йому в ласкаве літо, в зелений сад!.. Чи на Дніпро, на гору, де він собі приглянув галявину між диких груш!.. Пан не продав, не захотів продати… Варфоломій знайшов з тим схожий грунт на землях міста Канева… Чи то ж вони з Варфоломієм ходили там, коли шукали місця для хати й саду?.. Мабуть… Якби ж не те "недремне око"!.. Всує… Він клопотався землею, садом, хатою, а поліцейські нишпорки опікували весь час його, шуліками вились над ним…
…Те місце було таке, як він хотів. Гора, поросла липами, грушками, глодом… З неї, як на долоні, старий Дніпро з лугами та рукавами, а вдалині, на обрії, немов хмарина в небі, Михайлова стрімка гора, і Прохорівка внизу під нею… Гарно!..
Ледь дочекавсь, коли вони із управителем Вітольдом Вольським, — збіднілим шляхтичем, — та мірчим панським із Межиріч Хілінським приїхали на заповітну гору. Хілінський взяв з собою і двох селян для допомоги.
Тарас, як же господар, пройшов під "власну" липу, що кидала на землю гарну, велику тінь, дістав неквапно із саквояжа пляшку, закуску й чарку. Вольський пригладив вуса.
— Знаєте, як купувати землю, — пожартував.
— Без чарки сажень вломиться… А землю я купую вперше, — сказав Тарас.
— Щоб більше трохи. Що ці дві десятини!.. — зняв козирок і витер піт на лобі Вольський. Спека була страшна.
— Мені аби під хату та під садок.
— І поле треба.
— Поле моє — папір та полотно.
— То що, почнемо? — мовив до них Хілінський.
— З богом, — махнув рукою Вольський і сів під липу. — Дощику б!..
— Це що, — сказав Тарас, скидаючи й собі бриля. — Отам пече, за Каспієм… Ні кущика, ні деревини… Смажить, мов на пательні…
— Багато там було поляків? — спитав тихенько Вольський.
— В тому краю — немало. Й здебільшого розумні, чесні хлопці, — сказав Тарас. — Ми й досі друзі з деким…