— Спасибі вам! — притис Тарас чарівних уболівальниць. Нараз вони зніяковіли, легенько вивільнилися з його обіймів і пурхнули в куток вітальні.
— Як їхалося вам із Москви? — заповнила маленьку паузу Анастасія Іванівна.
— Чудово! Уперше їхав поїздом, — сказав Тарас.
— Прошу сідати.
— Дякую… На пароплаві я плив по Волзі, з Астрахані. Могуття!..
— Гарна Волга? — втрутився граф.
— Прекрасна!.. Проте Дніпро ще кращий.
— Я чув, що ви хотіли їхати через Кубань та Малоросію.
— Хотів. А потім вирішив побачити спочатку вас, подякувати… А ще — почати діло…
— Яке?
— Та-а, хочу стати гравером. Як живописець я вже, вважай, пропащий… Мистецтво пішло вперед, а я — назад…
— Що ж… Хай господь вам помагає!..
— І ти. Як віце-президент, — всміхнулася йому дружина.
— Звичайно, я, чим зможу, допоможу.
— Так скучив за роботою, за справжнім ділом!.. — зітхнув Тарас. — Оте сидіння в Нижньому… А потім ще в Москві застряв…
— Хворіли? — насторожилася графиня.
— Щось приключилось з оком. А Щепкін так стривожився, що показав мене одразу двом знаменитостям. Оце земляк!
— Душевний він, — сказала графиня лагідно. — Ми дружні з ним. Як приїздить до Петербурга, обов'язково буває в нас.
Ви знаєте, він був у мене в Нижньому! На Новий рік. Проїхав у сніг, у віхолу чотири сотні верст! Внесли шампанське.
— Вип'ємо за дорогого гостя, — мовила графиня тихо, як узяли бокали. — За те, що він вже з нами.
— Спасибі вам! Якби не ви…
— У кожного є свій обов'язок перед людьми і совістю, — промовив граф.
— Але не всі це пам'ятають, — скааав Михайло.
— Мені щастить на добрих, справжніх друзів, де б я не був, — сказав Тарас. — Так ніби хтось мені весь час їх посилав…
— Напевно, бог, — озвався граф Федір Петрович.
— Чи ваш талант, — всміхнулася графиня.
— Щоправда, й підлі люди не переводилися… — зітхнув Тарас. — Для рівноваги, мабуть… П'ю за добро! За вас, моя свята заступнице Анастасіє Іванівно, за вас, шановний Федоре Петровичу!
Як випили, Михайло тихо сказав йому:
— Прощатись час… Граф нездоровий…
Тарас кивнув і, зачекавши, поки зберуть бокали, мовив:
— Спасибі вам за все, за все!.. Не маю слів, щоб висловити те, що було на думці, в моїй душі… Дозвольте нам відкланятися.
— Ми відсвяткуємо у ширшім дружнім колі щасливу зустріч з вами, — сказала йому графиня, коли він благоговійно їй цілував маленьку зграбну руку.
— Зустріньтесь із Йорданом, — промовив граф, прощаючись. — Він допоможе швидше оволодіти технікою гравірування.
Дівчатка теж прибігли з ним попрощатися.
Святе сімейство!.. Є ж бо на світі люди!..
Відмовившись від екіпажа, пішли неквапно набережною. Мороз подужчав, видно: льодок хрустів під чобітьми, далеко чулись кроки, стук екіпажів.
— Лунко… — сказав Михайло. — Буде уже весна!.. Тарас промовчав. Думав про свій приїзд, про зустріч, що відбулася тільки що, про нетотожність намірів і дій в житті…
Невдячна штука вдячність, — сказав, нарешті, сумно.
— Про що це ти?
— Вони таке, таке зробили!.. А я прийшов, розплакався, пробурмотів якісь слова… Не те, не те!
— По-моєму, було все гарно, щиро… — сказав Михайло.
— Можливо, виною тут суспільний стан… З тобою ми без клопоту, хоч ти зробив для мене багато теж, усе зробив, що тільки міг!..
— Ми — інше діло, — мовив на те Михайло.
— Правда. Одна душа… Підемо десь повечеряємо?
— Вечеря нас уже чекає.
— Де?
— Це сюрприз.
— Принаймні не у якогось князя?
— Хай покортить! Не велено тобі казати.
— Ну й день! Такий мені не міг наснитись навіть. Невже це я ходжу з тобою біля Неви? Невже ми вийшли тільки що з Академії?… Щоб був молодший трохи, ударив би тут гопака!.. Далеко йти?
— На той бік.
— Я так входився нині, що ноги мов не мої.
— Ти ж був міцний.
— Той ревматизм, ще Орський, ніде не дівсь, лиш причаївся…
— Лишенько! А як же буде з танцями?
— Якими?
— Ти як глянеш, хто ждав тебе, підеш в танок.
— Веди мерщій на ту вечерю тайну!
Будь тут, а я піду по візника, — сказав Михайло владно. Зоставшись сам, Тарас помітив дивне якесь окружжя, що піднімалося шпилем фортеці чи десь за Петропавловською. Спочатку він подумав, що то заграва, а придивився — місяць… Аж дух йому перехопило. Й не так те дивне коло, як панорама міста, осяювана все дужче ним… Нева, колони Стрілки, Зимовий, Адміралтейство, Ісаакій, мідний вершник — все тихо-тихо випливло з нічного мороку й постало в пишній своїй красі… Санкт-Петербург хотів йому сподобатися, хотів забрати душу його в полон. І він стояв незрушно, мов зачарований, як чверть століття тому, коли побачив вперше це рукотворне пишне північне диво…
…З прольотки вони зійшли в Аптекарському провулку, неподалік од Мойки й останньої квартири Пушкіна.
— Хто ж тут живе? — спитав Тарас.
Михайло лише всміхався, дратуючи його цікавість. Тим часом рушив у глиб воріт і повернув ліворуч, в якісь йому лиш знані двері.
— Куди ти мене ведеш?
— На третій поверх, квартира номер десять, — хихикнув у тьмі Михайло.
— Вб'юся — ти будеш винен…
— А ти держись за поручень. Одвик уже?..
— У нас там все біля землі…
— «У них», мій любий!
— Справді… Назвав своїм те пекло… Цур, пек йому! Михайло тричі смикнув дзвінок, їм відчинили двері й при тьмянім світлі свічки у передпокої забрали одяг. З вітальні чувся гомін, різкі окремі вигуки…
— Проходь, — вказав Михайло йому на ті скляні високі двері.
Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем і відчинив. Кімната була залита світлом. Під лампою стояв великий накритий стіл, а в дальньому кутку за ним виднілось кілька постатей. Вони умить притихли, насторожилися.
Тарас оглянувся на Лазаревського, що усміхавсь лукаво, і привітався:
— Здрастуйте!..
— Невже Тарас?! — почулось з того гурту. Було їх там аж четверо, в тому числі два офіцери.
— А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти… — кивнув на стіл. — Василь?!
— Тарасе, батьку!.. — кинувся до нього той. — Ой як же ти перемінився! — зітхнув, коли поцілувалися.
— Та й ти, Василю, не помолодшав за ці роки, — сказав Тарас, дивуючись, як упізнав в статечному — за тридцять років — панові соузника свого й сусіда по каземату, прихильника його поезій, палкого Васю Білозерського.
— Панове! — мовив Білозерський на польський лад. — Знайомтесь! Це…
— Тарас Шевченко! — дружно гукнули ті й наблизилися.
— Чи це не Ян Станевич? — спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого, що мав погони прапорщика.
— Так точно, ваше благородіє! — пристукнув той закаблуками.
Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, які той слав йому на Мангишлак.
Тим часом поруч виструнчився високий мужній офіцер з чолом Сократа.
— Зигмунт?.. — спитав Тарас, бо саме таким чомусь він уявляв собі заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського.
Той усміхнувся.
— Господи! — гукнув Тарас. — Та це ж як сон!.. Обійми їхні нагло були перервані виттям сови.
— Пан Желіговський? Сова! — метнувся Тарас притьмом до незнайомця, що дав про себе знати в такий химерний спосіб.
— Він не сказав, до кого йдеш? — спитав Василь, кивнувши на Лазаревського.
— Ні. Вів мене, як неофіта у катакомби.
— А я злякався: що воно за борода?!
— Гадаєш, я не виструнчився десь у душі, побачивши тут офіцерів?.. До речі, ви тут служите, в самій столиці? — глянув на офіцерів.
— Бери, Тарасе, вище, — озвався Сераковський. — Вчимося в Академії при Генеральнім штабі.
— Вас змусили піти туди?
— Ні. Ми самі.
— Для чого? Щоб прислужитись царю й отечеству?