Спинився, вражений цим воскресінням себе самого, й метнувся шукать папір та олівець. В кишенях голо, порожньо, в хурдизі теж… Прокляття!.. Хіба що — запам'ятовувати, ховати в мозку, в серці?.. Злякано знов прочитав по пам'яті… Є, є! Не сон, не виплід його уяви, а справжній вірш!..
З киргизами убогими.
І вони убогі,
Уже голі… Та на волі
Ще моляться богу.
Пробігся знову камерою, шепочучи нові рядки, і раптом вкляк біля вікна, залитого багровим сяйвом сонця, що вже сідало десь за степами. Може, на Україні…
Прилітайте ж, мої сизі,
Тихими речами
Привітаю вас, як мати,
І заплачу з вами…
Перечитав ще й ще… Сльозами втіхи, радості омив свого новонародженого, своє дитя єдине на цій землі з піску та сонця… Тіло замкнути можна, а душу зась! Душа людини вільна, допоки є у ній любов до того, що дороге, що варте мук!
Веселий вийшов з камери на другий день. Аж унтер на нього вирячився, мов на блаженного.
Збирав свою мізерію, готуючись брести в казарму, коли прийшла чудова думка: треба згорнути аркуш книжечкою, записувати до неї вірші й ховати в чобіт! Взувачка ця завжди на ньому або при ньому, й ні разу він не бачив, щоб хтось поліз у чоботи… То це ж його рятунок!
Схопив паперу аркуш, згорнув його учетверо і записав щонайдрібніше "Думи мої", свій перший вірш солдатчини. Як милувався зробленим, почулися чиїсь поквапні кроки, і він мерщій запхав той зшиток за халяву. Вдоволений, підняв свій ранець…
— Здрастуйте! Тарас Шевченко будете? — запитали його співучою, якої він іще не чув тут, мовою.
Подумав — Федір Лазаревський! Проте, коли оглянувся, побачив зовсім іншого, не знаного йому панка.
— Так, — мовив стримано, бо земляки йому стрічались всякі.
— А я — Михайло Лазаревський. Брат Федора, того, який…
— Та знаю, знаю! — радо не дав йому домовити. Впустив до біса ранець і, підійшовши, подав пришельцю руку. — Мені про вас розказував ваш милий брат.
— Пробачте, що я так довго не заглядав: недавно про вас дізнався, бо їздив у службових справах далеко в степ.
— Сідайте, прошу! — скинув з стільця шинель. — Оце зібравсь… Наказано в казармі жити…
— Хто наказав?
— Майор Мєшков. Хіба піти до генерала?..
— Ісаєва зняли з посади коменданта.
— Коли?
— Учора вже й передав усі діла.
— А я ламаю голову, чого Мєшков за знятий не так кашкет послав мене на гауптвахту… — зітхнув Тарас.
— Я попрошу!..
— Не треба. Вже відсидів. І як! — засяяв усмішкою. Кортіло страх похвастати своїм солдатським первістком, та побоявся. Краще, аби про зустріч з музою ніхто не знав. Йому ж царем заказано писати вірші!..
— Я тут привіз журналів трохи.
— Справді? — зрадів Тарас. — Уже чотири місяці, як я не бачив жодного… Тут цілий скарб!.. І "Современник" навіть!.. "Отечественные записки"!
— А як у вас з грошима? — спитав Михайло тихо, ніяковіючи.
— Спасибі. Є ще трохи. Пропити мусив із офіцерами, щоб не ввавжали гордим… А ще один позичив і — мов забув…
— Я скоро знову буду, то привезу. Вам, справді, тут не варто тримати зайві гроші. Помовчали.
— Мені пора, — зітхнув Тарас. — Відбій небавом. Треба переселятися.
— Можна, я проведу? — схопив Михайло ранець. Тарас забрав.
— Звичайно. А нести цю мізерію я маю сам. Сміятимуться… Тут є свої закони. Окрім статуту й царських. Сховав журнали в ранець, узяв шинель.
— Спасибі вам, Мустафа! — гукнув, щоб чув господар. Визирнувши в ледь-ледь прочинені убогі двері, той закивав:
— Корош, корош.
Надворі Тарас оглянувся і мовив сумно:
— Добре на самоті… А там, у тому вавілоні!.. — кивнув у бік казарми. — Не побажаєш того і ворогові… Півсотні доль — понівечених, напівживих, зхудоблених… Вже за одну солдатчину царі достойні!.. Вибачте…
— А що з людьми тут діють! — підтримав його думки Михайло. — Я надивився. Ніби вони й не люди, а так собі, скотина… Весь корпус тут і стоїть для того, щоб "усмирять".
— Товариш був у мене, — сказав Тарас, — убили десь на Кавказі… Волею, сердешний, снив, а вмер, чужу пригнічуючи…
— Тут теж бунтують іноді, — сказав Михайло з натяком.
— Я все одно стріляти в ціль не вмію.
— Навчать.
— Якщо не схочу, то не навчать!
— А як уб'ють?
— Коли прийдеться вибрати, чи смерть, чи кат, я виберу, Михайло, перше…
Били уже відбій. Солдати, що десь затрималися, вбігали мерщій в казарми. Темрява лягла раптово, ніби звалилась з неба, де ще кривавився далекий край.
— Спасибі вам, Михайло, — сказав Тарас, подавши руку. — Будете у цих краях, провідуйте.
— Василь також вітає вас, страждаючи бідою вашою.
— Це ж хто такий?
— Наш старший брат.
Тарас обняв Михайла й, розчулений, врочисто мовив:
— Благословенна мати, що народила таких синів!
Не озираючись, пішов у чорні двері свого вертепу, звідки ще чувся крик, команди, п'яні брутальні співи…
…Цей день був днем великої печалі й радості! Ні, спершу все-таки явилась радість…
Знеможений цингою та ревматизмом, що мучили його всю осінь-зиму, лежав собі в казармі й радів, що день уже минув, що взавтра знов неділя (на муштру не поведуть!), аж відчинились двері й поштар гукнув:
— Шевченко, тобі посилка!
Скочив на рівні ноги, як молодий, підбіг, узяв. Від Лизогуба! Господи, то, може, це?..
— Важке й незручне… Поки допер, упрів.. — занудив старий поштар.
Дістав останніх півкарбованця, віддав йому і знову впився поглядом у дорогий пакунок. Поклав на нари, з яких устав (таки важке!), обмацував з усіх боків, а розкривать боявся… Малярська скринька ніби?.. Тверді кути і грані… Де ж ніж?.. Та ось він, ось він…
Руки йому тремтіли, як розрізав, знімав торбинку білу… Це ж полотно!.. їй-богу, скринька й фарби!.. Скарб, сущий скарб!
Обмацував, немов сліпий, новенькі, ще не займані всілякі тюбики й не витирав щасливих сліз. Рік, цілий рік не бачив він цього добра! А ще ж папір і пензлі та олівці!.. Й Вільям Шекспір!.. А скринька та, яку він бачив ще недоробленою в майстерні в Седневі… Хто б міг тоді подумати, що через рік вона до нього з'явиться, мов благовіст, в оцій тюрмі незамкненій, в оцій пустелі!..
Брав кожну фарбу в руки, ласкаво пестив, ніби вона жива, і цілував, нестямлений таким дарунком. Добре, що всі кудись запропастилися й ніхто того не бачив, ніхто не ліз дивитися… чи й куштувать. Тут тьма була така густа, дрімуча, що все оцінювалося лише на зуб чи горло. Хіба то раз, вернувшись з мандрів за межі фортеці і не знайшовши своїх книжок, випитував, в який занесли шинок, і викуповував з того полону!..
Як стали сходитися, він заховав під голови свій дивний скарб і знов розкрив лише тоді, коли вся бідна братія позасинала. При свічечці, що ледь яскріла, перебирав своє добро неоціненне і знову плакав. За вісім місяців життя в казармі, які, вважай, прослабував (останнім часом боліли зуби й очі), він став таким чутливим і тонкосльозим, що соромно було людей. Ледь що, у сльози. З болю не плакав, правда. Більше з журби, з нудьги та радощів. Одержав лист від Лизогуба, — таки Андрія, а не Іллі, — посипалися його гіркі. А там княжна Варвара озвалася до нього щирим словом… Михайло Лазаревський лист надіслав із Петербурга, куди поїхав… А то Василь прислав сигар і п'ятдесят карбованців… І Федір його весь час не забуває… Це вохра? Це, здається, сурик?.. Щось став він гірше бачити… І як художник, втратив колишній зір. Аж страшно! Колись, було, дивився на все в природі — живе, ба навіть і неживе, як на довершеність, як на картину, викінчену і досконалу, а нині ніби очі перемінилися: ні ліній, ні барв не бачить більше… Господи, а раптом те відчуття прекрасного пішло назовсім, втрачено!.. Ось буде день… День буде. А дозвіл малювати?.. Поганин Август і той, як висилав Овідія в страшну країну гетів, не боронив писати та малювати, а християнський "ласкавий" цар заборонив йому рукою власною і те, і те!..